Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Потай тішачись наступові турків, що захоплювали карпатські містечка, патер Несвіцький мріяв, що задля єдності християн Європи заблукані русини грецької віри прийдуть, наче покірні овечки під час грози під навіс, до єдиного пастиря , себто до Папи. А він пояснить схизматикам, що, лише об’єднавшись з римською церквою, вони зможуть гідно відбити атаки злих іновірців. Православні, здається, почали забувати, що їхній головний ворог — османи з татарами, погана нехристь, а не брати-католики.

Не завадило б нагадати: костянтинопольські патріархи насправді служать туркам, принижено повзають перед султаном, питаючи у нього кожного разу дозволу, перш, ніж ступити крок. Якщо турки візьмуть Львів, грецькі пастирі цинічно порадять православним з цим змиритися, як давно уже змирились з падінням Костянтинополя. Під приводом збереження християнства я розчавлю схизму, вирішив Іґнатій Несвіцький, наче слизьку гадину, швидко й безжалісно.

Він згадав про русинку Маріцу, служницю пані Сабіни. Се дуже добре, що вона русинка, хоча й перехрещена в католицьку віру, зрадів Несвіцький. Чорні задуми почали здійснюватися…

Бідолашна Маріца прокинулась на світанку від холоду й побачила, що лежить не в теплому й м’якому ліжечку в своїй кімнатці, а в кам’яному, вистеленому соломою підземеллі. З низького склепіння капала вода, пробивши в камені невелику заглибину. Стіни підземелля вкривав тонкий наліт слизу. Жалюгідні струмені свіжого повітря пробивались крізь вузьке вентиляційне віконце, що його закривала решітка, й відразу змішувались з їдким запахом вічної вогкості. В кутку, навпроти дівчини, сиділо величезне жабисько з коричневими плямами й дивилось на неї великими очима. Неподалік чулось легке шарудіння: це переступали з ноги на ногу сонні кажани, розправляли занімілі шкіряні крила, щоб зручніше в них закутатись. Сумнівів не було: це не сон, Маріца в руках інквізиції.

Служницю охопив жах.

Із цих стін мало хто повертався живий, а про жорстокість інквізиторів оповідали страхіття: здирали шкіру гаками, підсмажували на розпеченій решітці, катували тавром, вливали до рота розтоплений свинець чи олово, садовили в ящики, всіяні залізними цвяхами, підвішували на дибі, вивертаючи суглоби й ламаючи кістки. Найбільше Маріца боялась інквізиторів. Якщо інквізитор трапиться розумний, то, може, зрозуміє, що вона не відьма, а зміїний кістяк почепила для краси, адже в прислуги ніколи не буває грошей на прикраси. Вона щира католичка, не пропускає меси, сповідається й причащається, не ворожить, не вдається до розпусти, завжди слухає свою пані Сабіну, у якої теж заслужена репутація доброчесної дами.

Але якщо Маріці доведеться мати справу з правдивим фанатиком священного слідства, запеклим шукачем відьм, чаклунів та єретиків на кшталт патера Несвіцького, тоді все пропало, не уникнути їй кострища.

Невинна забава — начепити зміїний кістяк — повернеться для Маріци смертю, навіть якщо вдасться уникнути тортур. Вогонь спалить прекрасну русинку, залишивши лише жменьку попелу та кілька обгорілих кісточок. Не буде кому розчісувати черепаховим гребенем довге волосся пані Сабіни, виймати з її малесеньких вушок діамантові кульчики, застібати сукні на спині й малювати хною, як навчила Маріцу одна туркеня, східні орнаменти на долонях. Звісно, пані Сабіна багата й візьме собі іншу служницю, але чи буде та їй такою вірною, як Маріца?

Та й сестри вони, Маріцина кров напів п’ястівська, шляхетна…

Маріці не пощастило: її справу доручили двом початкуючим інквізиторам, молодим випускникам єзуїтського колегіуму в Кракові. Їм ще жодного разу не доводилось бачити живої відьми, хіба що на образках в славетному посібнику інквізитора — « Malleus Maleficarum », себто в «Молоті відьом».

Інквізитори трохи побоювались: раптом Маріца виявиться досвідченою відьмою і нашле на них якісь чари, спотворить, наприклад, обличчя проказою, перетворить на свиней або ще гірше.

Але, перехрестившись, інквізитори все-таки відчинили дубові двері до підземелля. Перед їхніми очима постало зворушливе видовище: Маріца, закрита до пояса довгим чорним волоссям, сиділа, підібгавши ноги, на купі соломи, і бавилась з великою жабою, ніжно гладячи її шкіру, вкриту бородавками.

Зачувши скрегіт ключів і кроки, Маріца поставила жабу в куток і стала дивитись на двох молодих єзуїтів, які навіть не були повноправними інквізиторами, а усього лиш помічниками. Інквізитори розгубились: Маріца видалась їм вельми вродливою. Але, швидко пригадавши, що « жінка — се химера, чудовисько, прикрашене чудовим ликом лева, спотворене тілом смердючої кози та озброєне отруйним хвостом гадюки… », вони насупились і заходились вмовляти Маріцу.