Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Батьки намагалися йому не заважати, але, коли ставало зовсім холодно, просили: не ходи сьогодні до моря, занедужаєш, бачиш, яка студена вода, як шаленіють хвилі?

Шабтай відповідав їм, що обчислив день власної смерті і йому нічого не загрожує. Ще він ходив по безлюдній, кам’янистій місцевості, недалеко від Ізміру. Турки називали її пустелею. Там мало вологи, влітку нестерпно палить сонце, спалюючи все живе, а взимку віють крижані вітри, вириваючи коріння разом із землею. Навіть змії з ящірками й ті оминали те місце. Але Шабтай ішов туди, пояснюючи, що йому хочеться побути самому.

Одного разу — було йому тоді років 9 — Шабтай зник на кілька днів, а потім повернувся, сильно накульгуючи. Нога була розпанахана гострим білим каменем, рана кривавила. Пізніше пастухи сказали, ніби Шабтай зайшов надто далеко, спіткнувся, ледь не впавши у прірву, але зумів зупинити кров й дійти додому. Інший хлопчик напевно б загинув, місця там глухі, допомоги чекати нізвідки, але Шабті впорався.

— Я призначений для іншого, — зізнався він, — тому смерті нема чого боятись. Смерть — це лише перехід. Ми ж усе життя йдемо по вузенькому мосту, просто не помічаєм цього. А я бачу, коли людина наближається до смерті, — казав мені Шабті, — це буде колись, але не тепер. Ти будеш переживати за мене потім…

Такий стан душі він називав « гешер цар меод » [19] Поширена хасидська пісня. , дуже вузьким мостом між двома точками, якщо я передаю слова Шабтая. Здається, це поняття є у суфіїв, але в ті роки, повірте, Шабті не спілкувався з ними. Він не бував ніде, крім старої синагоги «Португалія» в Ізмірі, та ще батько кілька разів брав мене, Шабтая і Елі до Едирне (Адріанополя).

Мендель заплющив очі.

Як же він хотів переконатись, що все відбувається насправді, не сниться, не ввижається! Цей чоловік — названий брат Шабтая Цві! Неймовірно! І в ньому, на перший погляд звичайному турецькому торговцеві, в шароварах і тюрбані, в мештах з довгими загнутими носами, накульгуючому, невисокому, незримо присутня духовна спорідненість з Шабтаєм! Вони не лише листуються, а й перехоплюють думки один одного.

— Чому ви прийшли саме до мене? — спитав Мендель у Леві. — Через те, що я син Нехемії Коена, розвінчувача?!

— Насамперед, Менделю, — відповів Леві, — ти правнук Давида Алеві, а вже потім — син Нехемії Коена. Коли я вирішив розповісти про свого брата, то думав лише про те, як відновити справедливість. Нехемія вчинив жорстоко, але нехай се буде на його сумлінні. Мстити я не буду. А ось ти… — Леві помовчав. — Ти — інший. Ти виправиш гріх батька…

— Але як? — здивувався Мендель.

— Я потім скажу, — урвав його Леві. — Ще не час.

І розчинився у львівській темряві, що настала раптово.

Леві тепер погано спав по ночах, місто левів вже встигло внести в його душу сум’яття. Туга львовска, туга ґдола [20] Велика туга ( івр .). , спадкова недуга шляхтичів, паскудна й невиліковна, коли нічого не хочеться, навіть вставати вранці з ліжка. Тут його сни стали каламутними, химерними, сповненими загадкової невимовності. На подвір’ї їхнього будинку в Ізмірі ріс великий кінський каштан, старе тінисте дерево, в гіллі якого так приємно ховатися від спеки. Восени, коли розкривались товсті булави, і з них випадали блискучі коричневі плоди з невеликою світлою плямкою, Шабтай вилазив на саму верхівку дерева. Він лущив каштани, кидаючи шкірки, через що вся земля була всіяна колючими оболонками. У сні Леві Шабтай Цві бавився з каштанами не просто так, у кожній його дії простежувався каббалістичний зміст.

— Ти думаєш, що світ жахливий, несправедливий, потворний? — спитав Шабтай.

І відразу ж відповів: ні, погані лише « кліпот », оболонки, шкаралупки, наїжачені колючками. Ти обережно, щоб не вколотися, береш їх до рук.

Ця їжакувата «кліпа» приховує Б-жественні іскри, прекрасні й вічні! Вони сховані, але…

Подивись на плід каштана, бачиш, брате, який він гладенький, коричневий, приємний на дотик?

Шабтай розкрив каштан, витягнув ядро, простягнув його в руці просто під ніс Леві.

Так і світ: очищений від мерзоти, гріхів та бруду, прекрасний.

Уві сні Леві хитав головою. Ні, ні, ти це придумав, Шабтаю.

Не може бути, щоб ти сам зумів витягнути й зібрати докупи всі іскри.

Їх міріади, напевно, більше, аніж звізд на небі й піщинок в пустелі.

— Дурненький! — посміхнувся Шабтай, — ти мій брат, я люблю тебе, але ти не розумієш мене… Зрештою, так і повинно бути. Зостанусь сам…