Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

…— Ви знаєте, що на вас чекає завтра? — уїдливо спитав Шабтая Цві султанський лікар Хайяті-заде. Шабтай мовчав. Ходив із кутка в куток маленької, неосвітленої кімнати, з руками, заламаними за спиною, й напружено міркував.

— Наказано поставити перед кращими лучниками імперії, і якщо стріли не заподіють хахам-баші жодної шкоди, то султан його помилує. А якщо вони вцілять, тоді ваша розумна голова покотиться із закривавленої плахи. Хахам-баші до вподоби така перспектива?

Шабтай Цві й далі не відповідав Хайяті-заде. Цей нахабний, отруйний, просякнутий наскрізь підступом палацових інтриг, неймовірно вдатний чоловічок, пам’ятав те, що краще забути. Вихідець з давнього роду Абарванелів, чиї нащадки вмирали на кострищах в роки Реконкісти й засуджували на смерть власних дітей на службі в трибуналі інквізиторів, Хайяті-заде з’являвся там, де могла знадобитись його єврейська невгамовність.

Він ще побуває в багатьох цікавих місцях і стане свідком значно страшніших драм. Але Шабтаєві нема про що розмовляти із Хайяті-заде.

Він думав лишень, як пережити цю ніч. Прихильники Шабтая називали фортецю Абідос « миґдаль оз » — вежею сили, твердинею, очікуючи від нього негайних чудес. Начебто він спопелить султана своїм орлиним поглядом, висушить Середземне море, щоб до Єрусалиму змогли дістатися десять загублених колін Ізраїлевих, що живуть далеко в Африці, перенесе столицю до Єрусалима, сяде на трон Давида…

Але Шабтай Цві не виправдає цих сподівань. Абідоська фортеця — не « миґдаль оз », а « миґдаль сафек », вежа сумнівів, де здійсниться безпрецедентне — людина, проголошена Машіахом, стане мусульманином. За що Шабтая Цві проклинатимуть усіма видами проклять, від спеціально написаних для нього «клалот» до найдавніших вавилонських побажань розсипатися на порох, згоріти у вічному вогні чи бути роздзьобаним на шматки хижими птахами.

Жодного єврейського хлопчика більш ніколи не назвуть Шабтаєм, навіть якщо той також народиться в суботу. Будь-яку книгу, будь-який сувій, амулет, мезузу та чорну коробочку тфіллін рош вважатимуть єретичною, якщо побачать там найменший натяк на ім’я Шабтая Цві. Видруковані сабатіанцями молитовники сховають якнайдалі, в генізи — сховище затертих, нечитаних рукописів, або поховають у землі, як ховають осквернені погромниками священні сувої.

Тієї ночі Шабтай Цві бачив, як хор рабинів, одягнених в чорне, з чорними талесами на плечах, в суцільній темряві співає йому прокляття, запалюючи чорні, насичені міцним духом шафрану свічки із прозоро-синіми вогниками, повторюючи: хай буде проклятий він удень, і проклятий вночі, проклятий, коли встає і коли лягає, проклятий, коли спить і коли обідає, проклятий навіки, навіки, навіки!!! Від полум’я чорних свічок тягнуло замогильним холодом, і ввижалось, начебто рабини, котрі співають свій неспішний наспів, давно померли, обличчя в них посиніли, зуби пожовкли, забіліли черепи під чорними ярмулками, а чорне вбрання зотліло. Шафранові свічі догоріли, слова прокляття, котре виконувалось так рідко, що не кожному поколінню траплялось його почути, поступово замовкали. Рабини дмухнули на бляклі синюваті вогники й погасили їх.

Стало зовсім тихо. Потім закричала якась жінка, в нестямі смугуючи собі гострим ножем обличчя. Бура кров стікала, затуляючи усе собою. Горіли пальми, з видіння у видіння перелітав білий суцільнолитий повіз з червоною шестираменною звіздою, демон у чорній камізельці з яскравими написами на спині, чиє лице приховувала недоречна напівмаска. Йшли натовпи, окремі обличчя видались Шабтаю знайомими, вони кричали, били палицями шиби, хапали гострі осколки й наносили ними собі глибокі рани на руках. Лежали мертві діти, повненькі, кучеряві, з розчавленими черепами і плямами крові, що проступала крізь барвистий одяг.

Потопали кораблі, люди, замуровані у вежах, за мить перетворювались на жменьку праху, плавились суботні свічники…

Після цього він поринув у тихе забуття до світанку, прокинувшись з першими променями сонця. Хайяті-заде не було, двері камери виявились відчиненими.

Шабтай Цві повільно спускався високими сходинками. Ноги у нього підгинались.

— Ляілляха іль алла, — сказав Шабтай Цві…

Усе ще тільки починалось.

Якби в нас раптом знайшлося під рукою чарівне дзеркало, яке показувало б, що діється в інших краях, то спрямувавши його на стамбульське передмістя Куру-Чешме, ми побачили б таку картину. У невеликій, застеленій килимами кімнаті, на низькій турецькій канапі з валиками, згорнутими з тих самих килимів, обпершись на купу пістрявих подушечок, лежав чоловік приємної середземноморської зовнішності, з темними, але виразними очима.