Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Я знову малюю з Ді Массімо і, здається, уже досяг певних успіхів. Я теж за тобою сумую, однак, якщо ти зможеш змиритися з моїм експериментом, я волів би ще кілька тижнів не бачитися з тобою (хіба що в лютому ти раптово поїдеш додому, у чому я досі сумніваюся!), а до того часу, може бути, ти й сама не захочеш мене бачити. Передавай вітання Джорджіо та його дружині, Фаусто, якщо він ще не поїхав, і П’єтро з причалу…

То був лист, написаний у недбалій і дещо тоскній манері Дікі, притаманній усім його листам. То був лист, який не назвеш ані люб’язним, ані неприязним, і в якому, грубо кажучи, йшлося ні про що.

Насправді ж Том знайшов квартиру у великому багатоквартирному будинку на Віа Імперіале, неподалік від Порта Пінчіана [43] Порта Пінчіана — античні ворота в Римі, побудовані 401 року під час укріплення стіни Авреліана. , і винайняв її на рік, хоча й не планував більшість часу проводити в Римі, зокрема й зиму. Йому просто хотілося мати дім, сховок, якого він не мав усі ці роки. А Рим був містом престижним. Рим став частиною його нового життя. Йому кортіло похизуватися десь на Майорці, в Афінах чи Каїрі та сказати: «Так, я мешкаю в Римі. Я маю там квартиру». Саме так було заведено говорити в колі заможних американців, які роз’їжджали по усьому світу. Для них мати квартиру в Європі — така ж буденна річ, як мати гараж в Америці. Він також хотів, щоб його квартира була вишуканою, хоча й не мав наміру запрошувати до себе багато гостей. А ще йому страшенно не хотілося мати телефон, навіть незареєстрований, але потім вирішив, що телефон не стільки загроза, як запобіжний захід, і таки встановив його. У квартирі була велика вітальня, спальня, така-сяка гостьова й ванна. Її було умебльовано дещо екстравагантно, але якраз підхоже для поважного району, у якому він тепер мешкав, і його нового респектабельного життя. Орендна плата становила сто сімдесят п’ять доларів на місяць узимку з урахуванням опалення і сто двадцять п’ять доларів улітку.

Мардж відповіла йому утішеним листом, повідомляючи, що тільки-но отримала з Парижа красиву шовкову блузку, якої навіть не сподівалася, і вона ідеально їй підійшла. Вона писала, що на різдвяну вечерю до неї приходили Фаусто й родина Чеккі, індичка зі смаженими каштанами, пиріг із потрушками та сливовий пудинг — усе було просто божественним, і все було просто чудово, тільки бракувало його. Вона запитувала, чим він займався, про що думав, чи став щасливішим. А ще Фаусто планував навідати його дорогою до Мілана, якщо він найближчим часом повідомить свою адресу або залишить для нього повідомлення зі своїми координатами в «Американ Експресс».

Том припустив, що вона в доброму гуморі лише тому, що він, Том, нібито вже покинув Італію і через Париж повернувся до Америки. Разом із листом від Мардж він отримав ще одного, від синьйора Пуччі, який повідомляв, що вже продав у Неаполі три предмети з його меблів і вторгував за них п’ятсот тисяч лір, а також знайшов імовірного покупця його яхти, такого собі Анастасіо Мартіно з Монджибелло, який обіцяв уже за тиждень сплатити йому аванс. А от будинок навряд чи вдасться продати зараз, хіба що влітку, коли до містечка знову приїдуть американці. З урахуванням винагороди для містера Пуччі в розмірі п’ятнадцяти відсотків, прибуток від продажу меблів становив двісті десять доларів, і Том відсвяткував ці хороші новини в одному з римських нічних клубів, де замовив собі неперевершену вечерю при свічках і насолоджувався нею наодинці за вишуканим столиком на двох. Він залюбки вечеряв наодинці й сам ходив до театру. Так він міг зосередитись на своєму перевтіленні в Дікі Ґрінліфа. Він робив усе, як Дікі: відламував шматочки хліба, запихав виделку до рота лівою рукою, дивився на сусідні столики й розглядав танцюючі пари, поринувши в такий глибокий транс, що офіціантові, аби привернути його увагу, доводилось звертатися до нього по кілька разів. Якісь люди за одним зі столиків помахали йому, і Том упізнав їх — то була пара американців, яких він зустрів у переддень Різдва на вечірці в Парижі. Він помахав їм у відповідь. Він навіть пригадав їхнє прізвище — Сондерси. Більше він на них не дивився, але вони закінчили вечерю раніше за нього й дорогою до виходу підійшли до його столика, щоб привітатися.

— Ви самі? — запитав чоловік. Він уже був під мухою.

— Так. Щороку я приходжу сюди на побачення з собою, — відказав Том. — Святкую одну річницю.

Американець якось розгублено кивнув, і Том бачив, що він ніяк не міг здобутися на розумну відповідь і почувався так, як будь-який провінціал з невеликого містечка в компанії стриманого космополіта з вишуканими манерами, гарно одягненого та при грошах, навіть якщо тим космополітом був інший американець.