Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Вибачте, що останнім часом мало писав. Маю надію, що тепер, коли моє життя стало спокійнішим, все налагодиться. Я відчув потребу трохи відпочити від Монджибелло (ви й самі неодноразово мені про це казали), тож я перевіз сюди усі свої речі й думаю про те, щоб продати будинок і вітрильник. Я познайомився з чудовим художником на ім’я Ді Массімо, який залюбки навчає мене у своїй студії. Я планую на кілька місяців з головою поринути в роботу, а тоді подивлюся, що з того вийде. Такий собі випробувальний термін. Я розумію, що це мало тебе цікавить, тату, але ти запитував, як я проводжу свій час, то я й розповів. Отож до наступного літа я тихенько малюватиму собі в студії.

До речі, чи не міг би ти надіслати мені останні ескізи «Бурк-Ґрінліф»? Мені теж хочеться знати, чим ти займаєшся, і я вже давно не бачив нічого нового.

Мамо, сподіваюся, що ти не завдаєш собі клопоту моїм подарунком на Різдво? Насправді мені нічого не треба. Як ти почуваєшся? Тобі вдається час від часу кудись виходити? До театру абощо? Як там дядько Едвард? Передавай йому від мене вітання і тримай мене в курсі.

З любов’ю,

Дікі

Том перечитав листа ще раз, вирішив, що забагато ком, терпляче надрукував його заново й підписав. Якось у друкарській машинці він бачив незавершеного листа Дікі до батьків і загалом знав його стиль. Він знав, що Дікі ніколи не витрачав на лист більше десяти хвилин. Якщо цей лист чимось і відрізнявся, то хіба тим, що був емоційнішим і більш особистісним. Том прочитав його вдруге й залишився задоволеним. Дядько Едвард був братом місіс Ґрінліф, у нього був рак, і він перебував у лікарні в Іллінойсі. Том дізнався про це з останнього листа, що його місіс Ґрінліф надіслала Дікі.

За кілька днів Том вилетів до Парижа. Перед тим як покинути Рим, він зателефонував до «Інґлатерри», однак для Річарда Ґрінліфа не було жодних листів чи повідомлень. О п’ятій пополудні він приземлився в аеропорту Орлі. Митник поставив штамп у його паспорті, лише кинувши на нього побіжний погляд, хоча Том висвітлив волосся перекисом водню і навіть трохи його завив, та ще й спеціально насупився, аби мати точнісінько такий вираз, як Дікі на фотокартці. Том заселився до готелю на набережній Вольтера, який йому порадив якийсь американець, з котрим він познайомився в одному римському кафе: буцім той готель зручно розташований і там він не зустріне багато американців. Тоді вийшов прогулятися мрячним і туманним вечірнім грудневим Парижем. Він крокував, високо піднісши голову, й посміхався. Атмосфера цього міста була йому до вподоби, усе було так, як йому розповідали: звивисті вулички, сірі будинки із заскленими стелями, гучні автомобільні гудки, туалети на кожному кроці й колони, заліплені барвистими театральними афішами. Він хотів кілька днів повільно всотувати в себе цю атмосферу й лише після цього відвідати Лувр чи піднятися на Ейфелеву вежу. Він придбав газету «Фігаро», примостився за столиком ресторану «Ле Дом» і замовив собі порцію доброго коньяку, бо Дікі колись казав, що добрий коньяк — це традиційний французький напій. Томова французька обмежувалась кількома словами, але Дікі теж її не знав. Кілька цікавих відвідувачів розглядали його з-за скляного фасаду ресторану, але жоден із них не вийшов поговорити з ним. Та він був готовий до того, що будь-якої миті хтось підведеться з-за сусіднього столика, підійде до нього та спитає: «Дікі Ґрінліф! Це справді ти?»

Він мінімально змінив свою зовнішність за допомогою косметичних засобів, але вираз його обличчя був точнісінько таким, як у Дікі. При ньому постійно була простенька посмішка, яка була погрозливо-привітною для незнайомців і більше пасувала для того, щоб вітати старого друга або коханку. То була найкраща й найтиповіша посмішка Дікі, коли він бував у доброму гуморі. А зараз Том теж перебував у доброму гуморі. Він був у Парижі. Як чудово сидіти за столиком відомого ресторану й думати про своє майбутнє у ролі Дікі Ґрінліфа! Запонки, біла шовкова сорочка, навіть старий одяг: зношений коричневий пояс із мідною пряжкою, старі коричневі шкіряні черевики, які, за словами бренда «Punch», не зносяться до кінця життя, старий светр гірчичного кольору з обвислими кишенями — усе ці речі належали йому, і він любив їх. А ще чорна авторучка з крихітними золотими ініціалами. І гаманець, заяложений гаманець із крокодилової шкіри від «Gucci». А грошей, щоб покласти до того гаманця, у нього було без ліку.

Наступного дня він отримав запрошення на вечірку від молодої пари — француженки й американця, з якими він познайомився у великому ресторані на бульварі Сен-Жермен [35] Бульвар Сен-Жермен — головна транспортна артерія Парижа на лівому березі Сени. . На вечірці було тридцять або й сорок людей, здебільшого середнього віку, які майже не виявляли жодних емоцій і гуртувалися у великій холоднуватій і геть непривітній квартирі. У Європі, дійшов висновку Том, погане опалення взимку вважалося ознакою вишуканості, як і мартіні без льоду влітку. У Римі він перебрався до дорожчого готелю, сподіваючись врешті зігрітися, однак виявив, що дорожчий готель опалювався ще гірше. Утім, ця квартира таки мала якийсь старомодний і химерний шарм. Тут були дворецький і покоївка, широкий стіл, заставлений різноманітними паштетами, шматками індички, тістечками й безліччю келихів із шампанським, хоча оббивка на канапах і довгі штори на вікнах були добряче витерті та вже розлазились від старості, а ще в коридорі біля ліфта він бачив мишачі нірки. Принаймні з півдесятка гостей були відрекомендовані як графи та графині. Якийсь американець пояснив йому, що молода пара, яка запросила усіх на вечірку, планувала одружитися, але батьки дівчини були не в захваті від такої ідеї. Людей у великій кімнаті сковувало напруження, і Том щосили намагався бути якнайлюб’язнішим з усіма гостями, навіть із суворими на вигляд французами, яким він міг сказати хіба «C’est très agréable, n’est-ce pas?» [36] Тут дуже мило, правда? ( фр .) Він дуже старався і заслужив посмішку молодої француженки, яка запросила його на вечірку. Він почувався щасливчиком. Чи багато американців отримують запрошення до французького будинку всього за тиждень після свого приїзду до Парижа? Французи не квапились запрошувати до себе незнайомців, Том не раз про це чув. Здавалося, що жоден із присутніх американців не знав його прізвища. Том почувався затишно, як ніколи. Він не почувався так на жодній із вечірок, які відвідував раніше. Він поводився так, як завжди хотів поводитись на вечірках. Він почав своє життя заново, про що й мріяв на кораблі, коли вирушав з Америки. У нього більше не було минулого, Тома Ріплі більше не існувало. Він став цілком іншою людиною. Один француз і двоє американців запросили його на свої вечірки, але він ґречно відмовився, давши всім трьом ту саму відповідь: «Дуже дякую, але завтра я покидаю Париж».