Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Не варто занадто зближуватися з жодним із них, подумав Том. Хтось із них міг бути знайомим з людьми, які добре знали Дікі, і вони цілком могли трапитися йому на наступній вечірці.

О чверть на дванадцяту, коли він попрощався з господарями й батьками дівчини, Томові здалося, що вони були засмучені його відходом. Але то був переддень Різдва, і йому дуже хотілося опівночі потрапити до Нотр-Даму.

Мати дівчини перепитала, як його звати.

— Месьє Ґрінліф, — повторила дівчина. — Дікі Ґрінліф, правильно?

— Саме так, — посміхнувся Том.

Том уже спустився до вестибюля і раптом згадав про вечірку Фредді Майлза в Кортіні. Вона була другого грудня. Майже місяць тому! Він хотів написати Фредді й повідомити, що не приїде. Йому було цікаво, чи Мардж їздила до Кортіни. Мабуть, Фредді вельми здивувався, коли Дікі не приїхав і навіть не повідомив його про це, і Том сподівався, що принаймні Мардж усе йому пояснила. Він мав чимшвидше написати Фредді. В адресній книзі Дікі була адреса Фредді у Флоренції. Це вилетіло йому з голови, але Том був упевнений, що нічого страшного не сталося. Головне, не припускатися таких помилок у майбутньому.

Він вийшов на темну вулицю й повернув у напрямку підсвіченої білосніжної Тріумфальної арки. На цій вечірці його переслідувало дивне відчуття — наче він був самотній та водночас частиною тієї компанії. Це відчуття з’явилося знову, коли він стояв скраю юрби, що заполонила площу перед Нотр-Дамом. Людей було стільки, що він ніяк не міг зайти до собору, але вуличні гучномовці передавали музику в усі куточки площі. Лунали французькі колядки, яких він ніколи не чув і «Тиха ніч». Урочисті наспіви чергувалися зі жвавими. Чоловічий хор. Французи обіч нього зняли головні убори, Том теж зняв свій кашкет. Він стояв, розправивши плечі, стрункий і серйозний, утім, готовий посміхнутися будь-кому, хто б звернувся до нього. Він почувався майже так, як колись на кораблі, однак більш упевненим у собі, зараз він був доброзичливим джентльменом без минулого та скелетів у шафі, які могли б заплямувати його репутацію. Він був Дікі, добродушним, дещо наївним Дікі, щедрим на посмішки, готовим з кожним поділитися тисячею франків. Якийсь старий справді попросив у нього грошей, коли він покидав площу, і Том простягнув йому новеньку блакитну купюру на тисячу франків. Обличчя старого засяяло посмішкою, і він торкнувся пальцем свого капелюха.

Том відчув голод, але вирішив, що краще сьогодні лягти спати з голодним шлунком, перед цим годинку почитавши італійський розмовник. А тоді пригадав, що хотів набрати десь із п’ять фунтів [37] Фунт — британська та американська одиниця ваги, що приблизно дорівнює 0,5 кг. , адже одяг Дікі був на нього трохи завеликим, та обличчя Дікі було круглішим. Тож він зайшов до бару й замовив собі сандвіч із шинкою на довгому хрумкому багеті та склянку гарячого молока, бо чоловік, що сидів біля нього за стійкою, пив гаряче молоко. Молоко не мало смаку, було прісним, ніби його перед подачею відфільтрували, і Том припустив, що такий же смак мали й церковні облатки.

З Парижа він неспішно повернувся до Італії, дорогою зазирнувши до Ліона та Арля [38] Арль — місто та муніципалітет на південному сході Франції, порт у пониззі річки Рони, один із відомих туристичних центрів Франції. , аби побачити ті місцини, де колись малював ван Гог. Він був у доброму гуморі та зберігав самовладання, хоча погода видалася жахливою. В Арлі холодні містралі [39] Містраль — сильний та холодний північно-західний вітер на середземноморському узбережжі Франції в долині річки Рони. принесли на своїх крилах дощі, і Том промок до нитки, поки намагався відшукати всі ті місця, де стояв ван Гог, коли писав свої картини. У Парижі він придбав чудовий альбом з репродукціями ван Гога, але не міг узяти його з собою на дощ, тож йому довелося з десяток разів повертатися до готелю, аби перевірити, чи правильно вибрав маршрут. Потім він оглянув Марсель. Місто здалося йому одноманітним, за винятком хіба що вулиці Канебер, і рушив потягом на схід, зупиняючись на день у Сен-Тропе, Каннах, Ніцці, Монте-Карло — усіх місцях, про які він колись чув, і миттю уподобав, щойно їх побачив, хоча в грудні над ними нависали сірі зимові хмари й годі було зустріти бодай одну гучну компанію, навіть у переддень Нового року в Мантоні [40] Мантон — курортне місто і порт на південному сході Франції, на Лазуровому березі Середземного моря. . Том уявляв собі чоловіків та жінок у вечірньому вбранні, які спускалися широкими сходами казино в Монте-Карло, людей у різнобарвних купальних костюмах, легких і яскравих, як акварелі Дюфі [41] Рауль Дюфі — французький художник першої половини XX ст., гравер, ілюстратор книг і часописів, кераміст, сценограф. , що прогулювалися під пальмами Англійського бульвару в Ніцці. Серед них — американці, англійці, французи, німці, шведи, італійці. Романтика, розчарування, сварки, примирення й убивства. Йому понад усе припала до душі Французька Рів’єра. Але ж вона була такою маленькою, лише вузенький вигин середземноморського узбережжя з нанизаними на нього, наче намистини на нитку, чудовими назвами: Тулон, Фрежус, Сен-Рафаель, Канни, Ніцца, Мантон і, нарешті, Сан-Ремо.