Галина Пагутяк - Діти

Він підозріло зміряв її очима.

Від цього погляду Марія завмерла, і, все в ній ніби вмерло. Вона інстинктивно прикрила живіт руками:

— Ні-ні!..

Дмитро полегшено зітхнув:

— Я просто так питаю… Ну, то як, мир?

— Я тобі сказала… — простогнала Марія.

— Ну, добре… На милування нема силування. Тільки не дуже задирай носа, бо в старих дівках залишишся! Я думав, щоб тобі було краще. Люди всякого наговорять… До мене не прилипне.

Марія відвернулась. Вона почула, як стара підлога заскрипіла під його ногами. Як лунко гримнули двері.

Марія сіла на стілець, і мозок її гарячково запрацював. Справді, яка в неї може бути дитина? Просто смішно. Яка з неї мати? Живіт їй став знову порожній. Порожня голова. І навколо — порожнеча. Все, що було досі, зникло. Пальці її одерев’яніли. Ноги намертво приросли до підлоги. Минуло чимало часу, перш ніж вона змогла розрізнити обриси предметів і темну безлику постать перед собою. Хтось взяв її за руку…

Марія покірно лягла, прикривши лице простирадлом. Вона неспроможна була навіть ворухнутись. В голові не було жодної думки.

Магдалина загасила світло. Це означало, що ніхто Марії не набридатиме і що настане той час, коли вона почне шукати собі рятунку. Бо так далі не могло тривати.

Марія дивилась на себе згори: мізерну, виснажену, безпомічну. Тіло розпливлось кудись, залишились самі кістки, котрі, як не дивно, боліли від незручного положення. І це була єдина реальність, котрої вона ніяк не могла позбутись.

Нічого, і це пройде. Треба ще почекати, доки засне Магдалина, котра пережила власну самотність. І животітиме ще довго, лікуючись від своїх хвороб! Хоч нікому на світі не потрібна.

Марія нерухомо лежала і чекала.

І по довгому часі пройшов перший порух в її тілі, ніби електричний струм. Забилось швидко серце. Маленький клубочок в животі ворухнувся.

Вона щосили закричала, корчилась в ліжку, зриваючи з себе одежу, кусаючи руки ніби в якомусь тваринному страху.

І коли спалахнуло світло, Марія довірливо кинулась до Магдалини, обхопила її руками, як маму, просила захисту, вірячи, що та одна може порятувати її від смерті.

Голуби щулились від холоду під дахом, тулились одне до одного. Сірі, настовбурчені, вони чекали ранку, доки якась стара жінка не винесе їм пшона, крихт хліба. Якби їм не винесли, вони б так і закоцюбли, ліниві, ожирілі на засиджених карнизах. Не схожі на інших птахів, голуби перетворились в одну заздрісну розпещену масу, інстинктивно зігрівалися, щоб влітку перевальцем ходити по тротуарі і підбирати лушпайки з соняшникового насіння, запиваючи їх водою з калюж.

У місті ще водилася різна птиця, здебільшого дика і вічноголодна: гави, горобці, синиці. Птаство билось між собою, завжди чогось боялось, а зараз так само неспокійно чекало ранку, щоб одностайно кинутись на пошуки їжі.

Марія вже дві години корчилась на химернім ліжку і не мала вже сили кричати. Їй здавалось, що вона не народить, помре. Вона не думала, що це так важко.

Треба було напружити всі сили і виштовхнути з себе плід. Нічого поза цим не існувало.

Все тіло ламало, терпли ноги, і, коли на якусь мить їй ставало трохи легше, Марія забувала, що вона жінка і мусить народити або вмерти. Їй тільки хотілось, щоб ця полегкість була вічною.

Медсестра не мала вже з нею ради, а Марія знову й знову пробувала напружити своє вимучене тіло. Піт градом котився по її обличчю, змішуючись з сльозами. Ніхто не терпів того, що терпіла вона. Жодна жінка. Марія народжувала вперше: перелякана, приголомшена, розгублена… Слідкувала за рухами акушерки і лікаря.

— Терпи, терпи, — іноді говорила їй лікарка. Вона весь час кудись виходила, базікала з акушеркою, ніби нічого не сталось. Ця байдужість видавалась Марії кощунством. Як сміла бути вона такою спокійною, коли Марія могла вмерти кожної хвилини!

Вона залишалась сама, безпорадна. Для неї шкодували теплого слова, і вона кричала, плакала, а всі сприймали це як належне, дорікаючи за нестриманість.

Їй щораз ставало гірше, а всі говорили, що так має бути. Швидше б прийшов кінець! Усе на світі було ніщо в порівнянні з цією безжальною необхідністю. Невже вона ніколи не побачить сонця, не зможе ходити по траві, радіти, сміятись? Дитя ще належало Марії, доки вона була з ним одним цілим. А тепер воно мало відторгнутись од неї, поступово віддалятися назавжди, стати іншим, чужим…

Все йшло гаразд. Згори можна було побачити в сірій світанковій сутені дві темні постаті: жіночу й чоловічу. Світло з вікна зупинилось на асфальті жовтим квадратом, і Магдалина з Дмитром тупцювали в ньому, намагаючись зігрітись.