Галина Пагутяк - Діти

Марія сіла на траву й заплющила очі.

— То ти мене дурила? — погрозливо спитав Дмитро.

— Темно як… Ой, нічого не бачу! — розплющивши очі, вона спитала з острахом: — Ти щось сказав?

Дмитро спробував її поставити на ноги, але з того нічого не вийшло — Марія несподівано вирвалась і дала йому ляпаса.

Я стільки разів писала тобі, що помру, що більше не витримаю. Раз в житті я спробувала жити за твоїм принципом і зазнала поразки.

Може, я шукала справжніх людей не там, де треба, і тільки тому наробила стільки дурниць? Чи взагалі їх треба було шукати? Коли глянула на себе збоку, то вжахнулась, яка я стала потворна, байдужа, легковажна. Але вже не маю ніякої сили щось міняти…

Знаєш, як я собі уявляю пекло? Це коли безліч разів кидаєшся з одинадцятого поверху і кожного разу жалкуєш, що летиш назустріч смерті. Страшнішого не можна придумати.

А іноді мені стає так легко й світло. Ніби я перенеслася на картину Брейгеля: їду на неймовірно красивому білому коні по зеленому лузі. Попереду пишні крислаті дуби, на мені золотиста одіж, вітер розвіває волосся. Такі радісні кольори. І такий спокій…

Таке свято буває рідко, як і гарний сон, бо з кожним днем, ще не розплющивши очі, усвідомлюю, що від усього можна втекти, тільки не від себе. І перша моя думка: «Це правда. Новий день нічого не змінив».

Про свій тягар я не маю права забувати жодної хвилини, бо, коли піддамся паніці, то настане кінець. Бо, коли піду до якоїсь брудної байдужої баби, котра за гроші зробить все, що потрібно, для чого тоді мені жити? Повернутись знову у те безнадійне химерне існування не можливо. Відчувати повільне в’янення, старіння і водночас бачити навколо себе щасливих молодих людей!

Світ став для мене гострий, як лезо бритви: боляче рукам, ногам, очам… Хочу кричати, заритись лицем у траву чи в таку добру, теплу, надійну землю… А потім піднятись і йти степами, лісами до повної знемоги, день і ніч, прибитись до чужої оселі, де мене зігріють, нагодують, будуть гладити по голові і говорити прості щирі людські слова.

І я залишусь у цій оселі, й моя дитина народиться сонячного дня і п’ять років не бачитиме нікого, крім лагідних людей, звірів, лісу й квітів і боятиметься тільки грому. А ніколи вже не зможе сказати грубого слова, вдарити собаку, тим більше людину…

Дорога мамочко!

Не гнівайся, що я так довго Тобі не відписувала. У мене було дуже мало вільного часу. І настрій мала дуже кепський. Так мені набридло жити в цьому місті! Здається, я більше не витримаю. І справді, скільки можна? Добре було б кудись виїхати, але хіба я на це здатна? Та й пізно уже…

Ти тільки не переживай. Якось буде. І не подумай до мене їхати. Ти ж хвора… Може, я сама приїду, коли трохи заспокоюсь. Зараз у мене неприємності, тому я пишу такого невеселого листа. Але Ти все одно нічим мені не допоможеш.

Ти ж знаєш, який у мене характер: спочатку сльози, ціла трагедія, а згодом виявляється, що це просто дрібниця.

Боже, я весь час боюсь, що Ти зрозуміла мене неправильно! Можливо, ці зміни вийдуть тільки на добре. Це коли Ти спробуєш мене зрозуміти так, як того мені хотілося, тобто коли подивишся на свою доню, як на зовсім дорослу людину.

Як там Твоє здоров’я, мамочко? Що нового чути? Як поживають Твої сусіди?

До побачення, моя мамцю! Цілую.

P. S. Я написала жахливі дурниці. Чому я не послухала Тебе раніше і не приїхала додому назовсім! Тепер уже пізно. Я дуже змінилася. Справді пізно і не варто Тебе засмучувати. Ти від мене ніколи не відвернешся, але на світі дуже багато людей, які можуть образити Тебе тільки через те, що Ти моя мати.

Магдалина боялась, щоб у неї не був рак. У лікарні всього наслухалась. Як то буває: лікують від одного, а людина слабує на інше. Жінка розказувала, як її сусідку тримали в лікарні, а потім виписали додому — вмирати від раку. То та ще цілий місяць криком кричала. На скіпку висохла, вже під кінець чорна була, як вугілля. Ніхто не міг їй нічим допомогти. Не приведи боже нікому такої смертоньки зазнати! Де ж то раніше ті хвороби були! Вмер чоловік — не знали й од чого…

Страшно робиться Магдалині. Коли виписували її, сказали нічого тяжкого не підіймати. І все. Слава богу, тепер легше, але деколи як вхопить, то хоч плач…

Ще й не нажилася, а тут уже й вмирати. Якби ж то смерть легка була, а як доведеться мучитись? Що то молоде, веселе, здорове! Думає, що так вічно буде!