Галина Пагутяк - Діти

Приснився Магдалині з середи на четвер сон. Ніби йде вона сама лісом. Бачить: стоїть хрест, а з-під нього вода дзюрчить. Їй пити захотілося, схилилася, а вода тікає. Тільки нахилиться, а вода втікає. В роті пересохло — страх! А тут хтось як заплаче:

— Мамо, мамо!

На тім і збудилася. Чує, справді Марія хлипає. Щось приснилося, видно…

Ледве добудилася. А та лише голову підняла і знов заснула.

Магдалина напилася на кухні води й собі лягла.

Щось не те з дівкою робиться! Дмитро не заходить, сучий син. Хіба посварились? Чи вже її лишив? Дівчина, нема що казати, і файна, і вчена, тільки якась нежива. Дмитрові би робітниця здалася, щоб і заспівала б, і насварила, і коло хати, і коло худоби порядок навела.

А то ручки тоненькі, сама як стеблиночка. І слова наперекір не скаже. Де ж то таким тихим можна бути?!

Маму кликала… Що за мати така, що навіть не приїде до дитини подивитись, як та живе?

Хто хоче вскубне, хто хоче висварить… Нікому пожаліти…

Най мені прийде Дмитрунцьо, я йому покажу! Та теж файна: мовчить, як риба. Хоч би мені розказала, я б, може, щось порадила…

Ой діти, діти… А сон той не на добре: вода чистісінька.

Марія знала, що прийде день, коли все відкриється, вже не приховає вона свій гріх, хоч який це гріх? Щастя, радість. Вона переконувала себе, що саме цього прагнула, що це саме її життя, але в грудях ставало порожньо й холонуло усе тіло від страху.

Що ж буде далі?

Вона тоді спробувала не думати про це, але з кожним днем дитя все частіше нагадувало про себе: то м’яко билось в животі, то надовго завмирало. І ця страшна нерухомість паралізовувала Марію. Вона довго вслухалась в себе і по довгій нестерпній тиші нарешті відчула присутність маленького живого клубочка. І невідомо, чи то серце її так билось, чи дитя настирливо просилося на світ. «Малесеньке, ну, куди ще тобі? — сповнювала все єство Марії незнана ще ніжність. — Не бійся, я тут. Я тебе нікому не віддам».

Вона тільки боялась, щоб не прийшов Дмитро, не розвалив цю фортецю, котру вона спорудила для себе і для своєї дитини. Вона не могла фізично переносити грубе слово, брутальний жест. Не могла ніяк забути огидної сцени в парку, п’яного Дмитра. Їй тепер усе прощалось. Дитина принесла Марії очищення. Вона вірила в свою чистоту, не могла інакше зробити.

Тільки б він не прийшов… Марія одсікла все, що було до того моменту, коли вона вперше відчула в собі іншу істоту. Вона заново, в котрий уже раз уявила своє майбутнє. Майже завжди ці мрії не здійснювались, але треба було щось придумувати знову й знову, щоб продовжити собі життя.

Марія просто боялась Дмитра. Тому, що він не був покидьком. В цьому клятому світі не можна було всіх перекреслити. Кожну людину, як би Марія цього не хотіла, при бажанні можна виправдати.

А Дмитро все-таки прийшов. І то саме тоді, коли хазяйки не було дома. Марія ледь не впала. Її найбільше обурило те, що він, як ні в чому не бувало, весело став базікати, де це пропадає Магдалина, бо йому треба з нею поговорити…

Марія розгублено стояла коло вікна і гризла сірник.

— Марусю? — покликав її Дмитро, і вона, відчувши в цьому ненависному для неї слові самовдоволеність, навіть не обернулась.

Зарипів стілець, і Дмитро обняв її за плечі. На мить вона затрималась в міцних руках, але потім різко вирвалась.

— Ти що? — здивувався він. — Я думав, тобі вже перейшла дурість…

Марія вперто стискала зуби, щоб не зірватись.

— Чого ти така недобра?

Вона заговорила, наголошуючи на кожному слові:

— Між нами все покінчено. Тобі це ясно чи ні? Не треба мені нікого. Не треба…

Марія боялась, що він її перебиватиме, не дасть сказати все, що хотіла б, але, глянувши на його розгублене і тупе, як їй здавалось, обличчя, замовкла.

— Що з тобою? — спромігся на слово Дмитро.

— Нічого, — чужим глухим голосом сказала вона. — Йди краще геть. Ти нічого не розумієш… Я…

В ту ж мить скрипнули двері, і на порозі стала Магдалина.

Марія опинилась між них двох і зацьковано опустила очі.

— Дмитрику, ти чого мені дівчину зобиджаєш? — похитала головою Магдалина.

Той засміявся:

— А то вже наше молоде діло, правда, Марусю?

Дмитро взяв її за руку, і вона здригнулась.

— Ну-ну, — примирливо сказала Магдалина. — Дивись мені…

І вийшла.

Марія вирвала руку і сховала її за спиною.

— Ну, що ти за людина? Ну, випив трохи, ти так само. Буває… Чого ти мені голову морочиш? Давай заяву віднесемо. А через дев’ять місяців, диви, й дитину мені вродиш. Чи, може, ти вже той?..