Галина Пагутяк - Діти

Вони сиділи поруч на підлозі. Єва рахувала спочатку до ста, потім до двохсот. Це вона так собі наворожила: якщо Адась поцілує її зараз, все буде добре.

Ось що вирішив Адась: вони сидітимуть тут до вечора, а потім підуть геть. Через місто можна не йти — досить перейти річку і там сховатися в лісі. Тільки б опинитись за лінією фронту, в своїх. Спочатку він влаштує Євку в який-небудь госпіталь, а сам буде поблизу, десь в полку розвідником.

Євка обхопила коліна руками і опустила голову. З крана на кухні монотонно капала вода, і можна було без кінця лічити удари краплин.

— Скажи щось, — попросила вона тихо. Адась не почув. Він усміхався, дивлячись на стіну, де висіла його фотографія з дитячих літ. Вийшов він на ній просто страховиськом з витріщеними очима і великими вухами.

Євку взяло зло. Вона зірвалась на рівні ноги, вхопила портрет і брязнула ним об землю. Дзвін розбитого скла зразу охолодив її, і вона похнюпилась, опустивши руки.

Адась розгублено дивився на неї.

— Чому ти така недобра?

— Я зараз приберу! — похопилась Євка і кинулась до віника.

Але на кухні вона знесилено опустилась на стілець. Вона тремтіла, ніби від холоду. Адась не йшов, не йшов, не йшов… Все завмерло в ній, зупинялось серце. Потім Єва встала і навшпиньки підійшла до дверей. Засув страшенно грюкнув, і вона щосили кинулась бігти в розчинену навстіж хвіртку, засліплена сонцем, очманіла від різкого свіжого повітря…

Ще має бути післямова, в котрій я хотіла б сказати те, чого вже не можуть сказати ні Адась, ні Єва. Післямова потрібна більше мені, хоч сумніваюся, чи буде вона доречною. Історію двох дітей можна з повним правом назвати казкою, і це не применшить її правдивості. Казка — це сподівання прекрасного чуда або жахливого кінця. Крім закінчення, в казці все абсолютно реальне. Зрештою, сядемо перед нашим телевізором і дивитимемось далі!..

Було ще рано, бо пісок не просох і волого блищав. Єва в дитинстві любила вибирати сріблясті кристалики слюди і розкладати їх на камені. Під сонячними променями спалахував то один кристалик, то кілька, і примруженим очам уявлявся фантастичний розсип різнокольорових вогнів.

Вона кинулась на траву і завмерла. Серце їй шалено калатало від бігу. Єва спробувала заплакати, але не мала для цього якоїсь певної причини. Тоді вона, заплющивши очі, стала згадувати ніч, руки Адася, його мовчанку, шалене моторошне коло, але пам’ятала лише густу темряву і грім гармат.

Адась, Адась, Адась… Вона повторювала його ім’я, і від цього він не ставав ближчим. Досить було забрати руку з Адасевої руки, як Єва втрачала віру в те, що Адась її, а вона його. Вона захотіла встати і побігти додому, але боялась зустрітись з мамою чи з сусідами. Їй здавалось, що вона позначена слідами вчорашньої ночі, що вся вона інша, зовсім не схожа на ту, якою її знали.

«Адась прийде сюди, — втішила себе. — Він не зможе довго витримати сам».

Все потроху владналось. Якби Єва не вміла заспокоюватись бодай на короткий час, хтозна, ким би вона тепер була.

Вона вляглася зручніше, підмостивши під голову кулак. Сонце гріло все тіло однаковим рівним теплом. Єва поволі розчинялась у променях, ставала невагомою, майже не відчуваючи землі під собою…

Тільки тепер вона зрозуміла, чого їй було треба… щоб завжди шелестів неквапливий вітер в траві… щоб ліс був близько і ріс просто з річки, а вода омивала листя і текла крізь нього… Єва ще збагнула, що дуже втомилась, і заснула.

Але спала недовго. Чи приснились якісь крики і щось жовте, яскраве-яскраве. «Сонце», — подумала вона і прокинулась. Сонце їй світило просто в очі.

Євка підвелась на лікті і побачила неподалік грузовик, з якого вистрибували, регочучи, німецькі солдати.

Вона не ховалась, а просто встала і пішла геть, невдоволено скривившись. Голова легко паморочилась. Їй спало на думку, що солдати п’яні й можуть в неї стрельнути. Просто так подумала, але ходу прискорила.

За собою Єва почула хрускіт гілля й п’яні голоси, що наближались, і стала тікати. Гілля чагарів шмагало її по обличчю, вона летіла наосліп, cтpax додавав сили, але настав той момент, коли спинилась, загаялась на мить, щоб обернутись назад, ноги їй затремтіли, й вона зрозуміла, що вже не втече.

Єва налетіла на стовбур, обхопила його руками і закричала від жаху…

Адась знав, що Єва обов’язково прийде. Вона чіплялася за нього щосили, вперто думаючи про щось своє. Схоже було на те, що вона йому не вірила. Якщо хтось з них навіть не хотів думати про завтрашній день, то це Євка. Адась теж чіплявся за неї щосили від однієї думки, що може її втратити.