Галина Пагутяк - Діти

— Мамо, мамочко!

Не було кому його пожаліти. Він помирав, його поволі розривало на шматки.

— Нікому я не потрібний!

До Адася щось дійшло. Він сперся на руки і, заточуючись, підвівся. Зараз йому хотілося тільки лягти десь у холодку і заснути. Він поплентався до воріт, але там його вилаяв охоронник.

— Я додому… Мене відпустили! — проскиглив Адась.

За це він дістав доброго ляпаса і впокорився. Повернув назад. Коло входу в цех спинився:

— Що мені казали взяти?

Адась ніяк не міг пригадати. Він витягненими руками чіплявся за стіну, щоб не впасти. Потім зауважив, що пальці в нього липкі, й став зосереджено терти ними об цеглу: знизу вверх, знизу вверх…

Могло бути й так: зразу після випускного балу Адась іде разом зі своїми однокласниками на фронт. Їх урочисто проводжають. З музикою, з сльозами… Євка стоїть осторонь, не спускає з Адася очей. А може, не з нього: їй всіх жаль.

Євка закінчила чистити картоплю, відклала ніж і одразу ж почула важкі кроки на вулиці. Губи в неї затремтіли, й вона похапцем пригладила волосся.

Адась зразу чомусь пішов у ванну, довго плюскотів водою. Дівчина швиденько поставила варити картоплю і сіла на стілець, втупивши нерухомий погляд у двері.

«Піду звідси! Досить з мене! Йому на все наплювати. Є я, чи нема… Дивиться, ніби на стіну, вчора напився, як свиня…»

Двері рипнули, й Адась пішов до своєї кімнати. Від учора він не сказав жодного слова, навіть не їв.

Євка підхопилася із стільця й побігла за ним. Він уже лежав одягнений на ліжку і, побачивши її, злякано підібгав ноги.

Євка присіла скраєчку і міцно сплела пальці:

— Що мені з тобою робити?

Адась мовчки дивився на неї, широко розплющивши очі.

— Не знаєш? Ти хоч що-небудь знаєш?! — вибухнула Євка.

— Поцілуй мене, — сказав тихо Адась.

— Як?

Вона аж відсахнулась з подиву і, схоплюючись, заплуталась в килимку. Тіло ослабло. Сухі теплі губи його притулились до її губ. Єва не відчувала ніякого болю. Скорше це було їй неприємно. Та, коли Адась відкинувся назад, вона нічого так не хотіла, як того, щоб він ще раз торкнувся її. Обережно, щоб він не образився, Євка притиснула долоню до губів і завмерла.

Чому він мовчить? Їй стало дуже холодно. Вона боялася подивитись Адасю в очі. Євці здалося, що він зараз розрегочеться і пошле її під три чорти. Краще зараз самій розсміятись.

Єва опустила низько голову, і кров хлинула їй в лице.

Треба йти… Чому вона тут сидить?

Подумала про вечерю, котру треба відбути, про те, що треба ще зробити. Дурниці самі лізли в голову, але це був найкращий спосіб заспокоїтися.

Євка встала і повільно пішла до дверей. Непевним рухом відслонила портьєру. В коридорі зупинилась перед дзеркалом, недовірливо заглянула в нього. Лице було жовте, втомлене, тільки очі блищали якось божевільно.

— Господи, яка я страшна! — скривилась Євка. — Піду зараз спати. Ну його!

Вона чомусь гадала, що в такий день мала б найвродливішою бути.

Найкраще й найдавніше в людях тієї пори є те, що вони зовсім не раби речей. Невибагливі до абсурду. У них свій світ, повний віри в майбутнє. В книгах та фільмах вони трохи смішні, незграбні, надовго захоплюються однією ідеєю, наївні.

Адась і Євка не знають, що таке світло, музика, сучасні ритми, котрі то зближують молодих людей, то прокладають між ними розпачливу прірву відчуженості. Їм невідомі вечірки з вином і сигаретами серед запалених свічок, вся ця дешева бутафорія заради моди чи заради показного інтелектуалізму. Вони довго й важко йдуть назустріч одне одному, не сподіваючись на випадок, котрий або змішає їхні почуття з багном, або дасть зрозуміти майже все…

Єва встала дуже пізно. Зірвалася з ліжка і побігла на кухню. Адась сидів коло плити та гриз окраєць сухого хліба.

— Ой! — скрикнула вона перелякано і почервоніла, згадавши вчорашній вечір.

Адась проковтнув хліб і заявив:

— Я не піду більше на роботу. І ти теж. Ключ у мене, я позачиняв усі двері.

— Та я й через вікно можу! — засміялась Євка.

— Попробуй тільки!

Вона весело побігла до вікна і почала торсати раму. Адась вхопив її за плечі й посадив на стіл.

— Чого тобі смішно? — ображено запитав він. — На роботу не підемо. Досить з нас. Подумай лише, ми просто нікого не пустимо. Нас немає вдома.

— А для німців?

— І для них.

Він відгорнув рукою пасмо волосся з її щоки і поцілував.

— І завтра, і завжди… — почула Єва його бурмотання.