Галина Пагутяк - Діти

Їх розбудив настирливий грюкіт у віконниці. Єва перелякано шарпнулася і зачепила Адася, котрий лежав, уткнувшись носом в її плече.

— Тихо! — зовсім не сонним голосом сказав хлопець. — Нас немає вдома.

— Боже мій, що буде!

Євку всю трясло. Вона сіла, натягнувши простирадло аж до підборіддя.

Грюкіт ставав дедалі сильніший. Хтось гримав кулаком по одному й тому самому місці.

Адась похапцем став одягатись.

— Не відчиняй! — пересохлими губами попросила Євка. — Що ж буде, боже мій, що буде?

— Не бійся!

Він обережно підійшов до вікна, намагаючись зазирнути у щілину.

Євка зацьковано стежила за його рухами.

— Євко, Адасю! — пролунав мамин голос. На якусь хвилю стукіт завмер, і у двері щосили затарабанили.

Євка затулила вуха.

— Не треба. Не треба!

— Євко, Адасю. Відкривайте ж!

Адась сахнувся від вікна і сів просто на підлогу.

— Єво, Єво, це ти?

Євка впала на ліжко і беззвучно заплакала.

— Може, я все таки відкрию? — нерішуче запитав він.

— Ні-ні!

«Боже, що вона подумає? Не відчиняй, я помру з сорому! Ну, чого вона прийшла!»

— О, вже, здається, пішла! — втішав її Адась. — Не плач, справді пішла!

Євка прикрила лице руками й заскиглила:

— Що ми наробили? Вона знову прийде. Покличе сусідів, і ті виламають двері. Яка я дурна!

Адась встав з підлоги.

— Ти маєш рацію. Ми тільки робимо дурниці. Й те, що я тебе люблю, теж дурниця.

Євка ще більше закуталась в простирадло й міцно стиснула губи. Вона ніяк не могла спам’ятатись.

Адась вийшов з кімнати, вона не помітила й коли. А потім у вікно знову постукали, і мама закричала:

— Євко, Євко!

Вона зіскочила з ліжка, похапцем натягнула халатик й підбігла до дверей, Адася не було ніде видно. Він уже пішов…

Євка сонним голосом закричала:

— Зараз, зараз. Ну хто там?

Вона ледве відсунула засув і виглянула. Сонце вдарило їй в очі, але в отворі хвіртки вона встигла побачити знайому постать. Мама швидко йшла, і хвіртка уже хиталась позаду неї.

— Все, — прошепотіла Єва й зачинила двері.

Тепер вона залишилась сама і не знала, що їй робити. Навіть не могла плакати. Тільки уявила собі, що буде з нею, коли всі від неї відвернуться. «Якщо в мене буде дитина, я втоплюсь», — подумала вона спокійно.

У вітальні вона побачила Адася. Він стояв спиною до неї, наче не встиг сховатись, і тому не хоче показувати свого обличчя.

— Адась! — підбігла до нього і вхопила за руку. — В тебе є хоч трохи совісті? Що ти зі мною робиш?..

Адась повернув до неї розгублене обличчя, і вона затнулась.

— Я думав… Я думав, що ти пішла геть. Я так боявся!..

Їхні діти не будуть абсолютно схожі на них. І діти їхніх дітей так само. Але всі вони будуть у щось вірити і дай боже, щоб зле для них завжди виявлялося паперовим драконом. Жити в такому занадто земному світі їм нелегко. Проте з кожним днем, з самого народження руйнуються уявні, перешкоди, залишаються дійсні, створюються нові, доки людина не опиняється в кільці з Непереборних Перешкод. Вона акліматизується і починає старіти. Це не є погана людина. Якщо є люди, для котрих не існує таких Непереборних Перешкод, то все одно і на їхню долю випадає досить неприємностей. І вони теж старіють, вмирають так само.

Справді, як же вона може його залишити? Як вона досі не вмерла від самотності?

Ось що думав Адась про неї: «Якби не ти, то хтось інший опинився б тоді зі мною в кімнаті. Не могло бути інакше. Хтось мав прийти і тримати мою голову на колінах. Добре, що це ти прийшла…»

Щоб не зробити Єві боляче, він цього не сказав, але даремно. Вона багато чого зрозуміла, хоч не вміла ще передчувати лиха. Їй було відомо, що роблять чоловік і жінка в першу шлюбну ніч. Євка не в монастирі виросла, щоб вважати себе знайденою в капусті. Але навіть зараз, після всього того, що було між нею й Адасем, вона ніяк не могла усвідомити, що має на це повне право і може без сорому дивитись людям у вічі.

Ось що вона думала про війну: «Якби це була справжня війна і люди щодня гинули у нашому місті, я загинула б теж. Це трапилося б раптово й легко. Але зараз мені страшно навіть подумати, що ми помремо, а ще хтось залишиться живий. Навколо буде тихо й гарно. Нас заберуть в чорну машину з гратами, відвезуть за місто і розстріляють, як зробили з тими, хто не хотів працювати на німців…»

Вона сказала про це Адасеві. Він засміявся і назвав її боягузкою. Адась ще запитав:

— Яке сьогодні число?

Вони ніяк не змогли вгадати. Зрештою Адась махнув на це рукою. Потім Євка вже сама вгадувала, наморщивши чоло. П’ятнадцятого вона мала зустрітись з Гансом. Їй було його жаль, адже цього німця, зовсім не схожого на інших, могли вбити. Вона піде разом з Адасем, тільки з ним.