Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Доктор Сон коротко переговорив із міністром, а тоді оголосив:

- Міністр має справити велику потребу.

Американці помітно стрималися, щоб не засміятися.

Міністр надовго вийшов. Чон До вподобав пару чорних чобіт і відклав їх убік. Він переглянув багато жіночих чобітків, поки знайшов такі, які підійшли б дружині другого помічника. Вони були цупкі, жовті та з красивою вишивкою біля носків.

Докторові Сону пропонували дедалі менші розміри, поки нарешті не знайшли пару простих чорних чобіт на підліткову ногу. Щоб допомогти докторові зберегти обличчя, Чон До звернувся до доктора Сона.

- Правда, - спитав він уголос, - що у вас точно такий самий розмір ноги, як і у Великого Керівника Кім Чен Іра?

Усі подивилися, як доктор Сон із приємністю пройшовся в нових чоботах зі своїми черевиками в руках. Він зупинився перед манекеном у ковбойському одязі.

- Ось поглянь, Чоне До, - сказав він. - Замість своїх найкрасивіших жінок американці використовують штучних людей, аби показувати одяг.

- Яка винахідливість, - зреагував Чон До.

- Може, - зауважила Ванда, - наші найкрасивіші жінки зайняті іншою справою.

Доктор Сон зустрів це правдиве твердження поклоном:

- Звичайно. Як це недалекоглядно з мого боку.

На стіні за склом була розміщена сокира.

- Ось дивись, - зауважив доктор Сон, - американці завжди готові до раптового сплеску насильства!

Сенатор поглянув на годинник, і Чон До зрозумів, що з нього цієї гри вже досить.

Міністр повернувся, йому дали пару чобіт. Здавалося, кожна лусочка їхньої зміїної шкіри так і блищала. З недвозначно задоволеним виразом міністр зробив у них кілька кроків, як бандит.

- Чи ви бачили фільм «Рівно опівдні»? - спитав доктор Сон. - Це улюблений фільм міністра.

Сенатор раптом знову посміхнувся.

Доктор Сон звернувся до міністра:

- Гарно сидять, ні? - спитав він.

Міністр засмучено подивився вниз на свої нові чобітки. Похитав головою.

Сенатор клацнув пальцями:

- А принесіть-но ще чобіт, - попросив він продавців.

- Вибачте, будь ласка, - сказав доктор Сон. Він сів і став роззуватися. - Але міністр вважає, що буде образою Великого Керівника прийняти в дар нові чоботи, тоді як Великому Керівникові нових чобіт не дістанеться.

Чон До повернув чобітки, які вибрав для дружини другого помічника. Усе одно це була просто фантазія, і він це розумів. Міністр також сів і почав стягувати свої чоботи.

- Так це легко виправити! - запевнив сенатор. - Звичайно, ми можемо передати також чоботи для містера Кіма. Адже ми знаємо, що він має такий самий розмір, як і присутній тут доктор Сон. Просто ще одну пару можна взяти!

Доктор Сон тим часом зашнуровував власні черевики.

- Тільки тоді образа полягатиме в тому, - сказав він, - що такий скромний дипломат, як я, носитиме чоботи, які підходять найшанованішому вождеві найвеличнішого народу світу.

Ванда стежила очима за всіма учасниками цієї сцени. Її погляд зупинився на Чонові До, і вона розуміла, що саме цей чоловік викликає в неї питання.

Делегація пішла без чобіт.

Ранчо було підготоване так, щоб дати гостям відчути смак техаського життя. В’їжджаючи на його територію, вони перетнули загороду для худоби, потім завернули слідами пікапів. Знову сенатор їхав із міністром, а решта групи сіла в чотиридверну машину з кузовом. Вони їхали піщано-глинистою ґрунтівкою, проминаючи покручені вітрами кущі й вузлуваті дерева, які здавались обпаленими й розколотими, навіть їхнє високе гілля гнулося до землі. Було поле колючих рослин, з полум’яними шипами, мов акулячі зуби. Кожна з них окремо, самотньо чіплялася в кам’янистий ґрунт, і Чонові До вони здавалися якимись ніби жестами тих, хто похований під ними.

Дорогою на ранчо американці, здавалося, не звертали уваги на корейців, обмінюючись зауваженнями про худобу, якої Чон До не бачив навколо жодних ознак, а потім перейшли на розмову про щось своє, геть незрозуміле для Чона До.

- «Блеквотер» - нова форма? - поцікавився Томмі у Ванди.

Вони наближалися до якихось дерев, з яких вітер зривав білі, схожі на віналон квіти.

- «Блеквотер»?

- Ну в тебе ж на шапці.

- То просто безкоштовна шапка, - пояснила вона. - Зараз я працюю радше на цивільну дочірню компанію, у якої урядові контракти з армією. Немає сенсу весь час працювати на одному місці. У мене три перепустки до внутрішньої безпеки, а я туди ні ногою.

- І назад до Багдада? - спитав він.

Вона окинула поглядом суху техаську рівнину.