Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Коли я прийшов до командира Ґа, той спитав:

- Уже ранок?

- Ще ні, - відповів я. - Ми ще маємо час.

Постарався надати командирові Ґа якнайкращу допомогу. Від йоду пальці в мене стали такі червоні, наче це я його катував. Але коли я забинтував Ґа, рани стало не видно. Пов’язку я закріпив цілим рулоном ізоляційної стрічки.

- Я тебе звідси витягну, - сказав я йому. - Тебе понести?

Він кивнув.

- Тобі важливо, куди я тебе несу, які будуть перешкоди?

Він похитав головою:

- Ні.

- Ти готовий? Тобі ніяк готуватися не треба?

- Не треба, готовий.

Я його підсадив, потім поніс на руках через весь підрозділ до відсіку допитів. Поклав у блакитне крісло.

- Це тут ви мені аспірин давали, коли мене щойно привезли… Здається, так давно це було.

- Це буде не така вже й погана подорож, - запевнив я його. - По той бік не буде ні Пубйоку, ні електрошокерів, ні тавра. Сподіваюся, ти потрапиш у колгосп. Там нелегко, але можеш завести нову сім’ю й служити народові в істинному дусі комунізму - самовідданою працею.

- Я вже прожив життя, - сказав командир Ґа. - Решту можу спокійно віддати.

Я взяв дві таблетки заспокійливого. Коли командир Ґа відмовився, я випив обидві.

Пішов у підсобку, пошукав підгузник середнього розміру.

- Треба? - запропонував я. - Ми тримаємо такі про запас для поважних осіб. Щоб незручно не вийшло. Ось достатньо великий.

- Ні, дякую.

Я зняв штани й надів його собі, застібнув на липучки.

- Знаєш, я тебе поважаю, - сказав я йому. - Ти єдиний чоловік, який пройшов таке й не розколовся. І ти розумний: коли б ти сказав нам, де актриса, вони б тебе одразу вбили.

- Ти мене приєднаєш до цієї машини?

Я кивнув.

Він подивився на дроти й вимірювачі енергії на автопілоті.

- А це не такий уже секрет. Актриса просто втекла з країни.

- Ну ти ніяк не спиняєшся, ні? Ти зараз утратиш усе своє, крім хіба що пульсу, - а все голову нам морочиш.

- Це правда, - сказав він. - Вона сіла в літак і полетіла геть.

- Не може бути! Ну якісь селяни ризикують життям, руками-ногами, намагаючись перепливти крижану річку. Але народна актриса просто під носом у Великого Керівника? Ти знущаєшся з мене.

Я дав йому пару паперових бахіл. Ми обидва всілися в блакитні крісла, роззулися, зняли шкарпетки й наділи натомість бахіли.

- Не хочу тебе ображати, - сказав він, - але чиї ж, по-твоєму, фотографії приходять на мій телефон? Моя жінка й діти зникли, а тут звідкілясь здалеку мені на телефон приходять фотографії жінки й дітей. Хіба це так складно?

- Маю сказати, це загадка. Я довго над нею думав. Але ж я знаю, що ти вбив тих, кого любив. Інакше бути не може.

Я витяг телефон із кишені й повитирав з нього фотографії.

- Якщо слідчий починає допит, то він не знає напевне тільки одну річ… але, знаєш, я вже не та людина. Я більше не записую біографії. Тепер мене хвилює лише моя історія.

Я вкинув телефон у металеву ємність разом із монетами та моїм посвідченням, де було написано лише «Слідчий».

Він показав на ремені:

- Ти ж не будеш мені чіпляти оце, ні?

- Вибач, маю так зробити. Треба, щоб люди бачили, що я це з тобою зробив, а не навпаки.

Я нахилив його крісло, пристебнув йому руки й ноги. Але сильно не затягував з поваги до нього.

- Шкода, що не зміг дописати твою біографію, - сказав я йому. - Якби вдалося, я б її відправив разом із тобою, і по той бік ти б її прочитав й знову став собою.

- Не хвилюйся, - сказав він. - По той бік буде вона. Вона впізнає мене й скаже мені, хто я.

- Ось, хочеш? - Я простягнув йому ручку. - Можеш написати своє ім’я десь на тілі, тільки так, щоб не видно було: на умкйоуні чи між пальців на нозі. Так ти теж потім згадаєш, хто ти. Я не для того, щоб твоє ім’я дізнатися, я не обманюю.

- А ти так зробиш?

- А я не хочу пам’ятати, хто я.

- Та я навіть не знаю, яке ім’я писати… - сказав він.

Я став на коліна й став приєднувати до його голови електроди.

- Знаєш, твою історію по гучномовцях передають, - розповів я йому.

- Навіщо?

- Не знаю, але оскільки тебе завтра на стадіоні не затаврують, то в тій історії, мабуть, буде якийсь новий кінець.

- Кінець… - сказав він. - Та моя історія вже десять разів закінчувалась, а все краю нема. Наче має настати моя смерть, аж вона бере когось іншого. Сироти, друзі, командири - я їх усіх пережив…

Очевидно, він уже плутав своє «я» і свою історію - не дивно після таких випробувань.

- Це не кінець, - сказав я йому. - Це новий початок. І ти не всіх друзів іще пережив. Адже ми друзі, правда?