Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Він задивився в стелю, наче там проходили одне за одним ті люди, яких він колись знав.

- Я розумію, чому я в цьому блакитному кріслі, - сказав він. - А ти?

Розставляти червоно-білі дроти на голові - наче перукарська робота.

- Раніше тут робилася змістовна справа, - став я розповідати. - Тут громадянина відділяли від його історії. Така була моя робота. Історія зберігалася, а громадянина позбувались. Я з цим жив. Так було виявлено чимало злочинців і контрреволюціонерів. Правда, інколи й невинні опинялися разом із винними, але не було іншого способу виявити правду, і, на жаль, коли вже історію витягнуто з людини, так би мовити, з корінням, то назад її не повернеш. Але зараз…

Ґа витягнув шию й подивився на мене:

- Що?

- Зараз людина в них уже має гинути разом зі своєю історією.

Я налаштував автопілот на подачу. Ґа має сильний розум, то хай буде вісім одиниць.

- А скажи мені знову, як це - інтимність? - спитав я.

- Усе, виявляється, просто, - відповів Ґа. - Розповідаєш людині усе - хороше, погане, те, від чого ти здаєшся сильнішим, і чого соромишся теж. Якщо ти вбив чоловіка своєї жінки, ти маєш це їй сказати. Якщо хтось намагався тебе зґвалтувати, то й це ти розповіси. Я вам усе розповів, як тільки міг. Може, я й не знаю, хто я. Але актриса - вільна. Я сам не знаю, чи розумію, що таке свобода, але я відчув, як це, а тепер свобода є і в неї.

Я кивнув. Знову це почути було приємно. До мене повернувся внутрішній спокій. Із батьками я наостанок встановив саме цю інтимність. А командир Ґа все одно мій друг, хоч і бреше, що актриса жива. Це настільки в нього вжилося, що він уже й сам у це повірив. З точки зору його пошкодженої логіки, він мені, як другу, все чесно розповів.

- Побачимося по той бік, - сказав я.

Його очі втупилися в якусь неіснуючу точку.

- Моя мати була співачкою, - промовив він.

Коли він заплющив очі, я ввімкнув рубильник.

Він зробив типові несвідомі рухи: блискав очима, мимоволі підіймав руки, хапав ротом повітря, мов короп на поверхні паркового ставка. «Моя мати була співачкою» - то були його останні слова, він наче зміг тільки їм довірити розповідь про себе справжнього, наче тільки ними й міг описати, хто він був.

Я сам сів у друге крісло, але пристібанням не займався. Хай пубйоківці знають, що я сам обрав цей шлях, що я проти їхніх методів. Начепив свої дроти й зосередився на панелі подачі. Я не хотів пам’ятати про це місце геть нічого, тож виставив собі вісім з половиною. Але ж мені й лоботомія не потрібна. То виставив на сім з половиною. А якщо вже говорити з собою інтимно, то я боявся болю. Вирішив, хай буде шість з половиною.

Трусячись від передчуття і, як не дивно, якогось жалю, я натиснув пальцем на вимикач.

Мої руки піднялися переді мною. Вони наче стали якісь чужі. Почув стогін і зрозумів, що це я. Електрика лизнула мій мозок, на мить сягнула вглиб: так язик після їжі перевіряє, чи не застрягло щось між зубами. Я гадав, що в мені все завмре, але думка так і літала. Незвичайним стало все: блиск металевої арматури, люта зелень об’єктива відеокамери. Речі всі стали самі по собі, без зв’язку, без контексту, наче все в голові підімкнули до чогось іншого. Блакить, шкіра, стілець - я не міг знести ці поняття докупи. Запах озону чувся наче вперше, біле світло розжареної нитки в лампочці горіло, наче вперше на віку.

Волосся в носі стало сторч. Огидно, самотньо піднявся умкйоун . Не було ні крижаної вершини, ні білого цвіту. Я шукав їх по кімнаті, але бачив тільки розрізнені елементи: блиск, гладкість, шорсткість, тінь.

Відчув, що командир Ґа біля мене рухається. Із завислими в повітрі руками я міг лише ледь повернути голову, щоб його бачити. Він вивільнив руку і тягнувся до перемикача: виставив його на максимум - на смертельну дозу. Але я вже не міг хвилюватися за нього. У мене своя подорож. Скоро буду в зеленому мирному селі, де люди тихо, спокійно махають косами. Знайдеться там якась вдовиця, то за довгими залицяннями часу гаяти не будемо. Прийду до неї і скажу прямо: я - твій новий чоловік. Спочатку спатимемо з різних боків ліжка. Якийсь час вона виставлятиме мені правила й умови. Але врешті відповідні органи в нас зійдуться в правильний і приємний спосіб. Уночі, після виверження, ми просто будемо лежати поряд, слухати, як наші діти бігають у темряві, ловлять літніх жаб. Жінці треба буде уважно стежити за мною, щоб помітити, коли я дмухну на свічку. У селі в мене буде ім’я й люди мене називатимуть на нього. Коли свічка згасне, вона буде говорити зі мною, казатиме, щоб я спав міцно-міцно, і, поки електрика гостріше й гостріше врізалася в мій мозок, я слухав її лагідний голос, який вимовляв ім’я - моє майбутнє ім’я.