Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- То можна я… - звернувся я до них. - Відкрийте-но рот.

Наче діти, вони відкрили роти. Батько заплющив свої білі очі, передчуваючи ласощі.

Я помішав персики в банці й вибрав шматочок. Підхопив цівку соку, яка перехопилася через край банки. Простяг руку й поклав шматочок у рот матері.

- Ммм, - протягнула вона.

Наступний шматок дав батькові.

- Ну синку, - сказав він, - оце так персик!

Запало мовчання, тільки гучномовець бухтів щось своє; батьки насолоджувалися моментом.

І промовили хором;

- Дякуємо Великому Керівникові Кім Чен Іру!

- Атож, - мовив я. - Йому варто подякувати.

Знову помішав персики й виловив шматочок.

- У мене друг з’явився, - сказав я.

- З роботи? - поцікавився батько.

- Так, з роботи, - погодився я. - Ми дуже близькі. Він мені дав надію, що я зможу знайти на світі кохання. Цей чоловік по-справжньому кохає. Я уважно вивчив його справу, і бачу, що таємниця любові - жертва. Він сам пожертвував усім заради коханої.

- Віддав за неї життя? - спитав батько.

- Радше взяв її життя, - відказав я й поклав йому в рот іще персик.

Материн голос затремтів:

- Як ми раді за тебе! Як каже Великий Керівник, кохання обертає Землю! Тож не вагайся. Шукай своє справжнє кохання! А за нас не хвилюйся. Ми про себе подбаємо.

Я поклав шматочок і їй у рот. Від несподіванки вона закашлялася.

- Мабуть, час від часу, - сказав їм я, - ви бачили, як я веду щоденник. То не зовсім щоденник, то біографія. Ви ж знаєте, я живу з того, що пишу біографії людей, і ми їх тримаємо у, так би мовити, окремій бібліотеці. Мій колега, ми його називаємо Сержант, каже, що головна проблема тих біографій у тому, що їх ніхто не читає. Це мені нагадує слова мого нового друга, який каже, що тих людей, яким би він хотів дати прочитати свою біографію, він уже ніколи не побачить…

Дав їм ще по шматочку з хорошою порцією соку.

- Ті люди, - сказав батько, - це та жінка, яку твій друг кохає ?

- Так.

- Та, яку він убив? - спитала мати.

- І її діти, - відповів я. - Це трагічна історія, що й казати.

Кивнув. Міг би бути гарний підзаголовок його біографії: «Командир Ґа. Трагедія». Чи як його насправді звали.

Півбанки персиків уже пішли. Помішав їх, витяг іще шматок.

- Лиши й собі, синку, - сказав батько.

- Так, справді досить, - відгукнулася мати. - Я так давно не їла солодкого, шлунок відвик.

Я похитав головою: ні.

- Це рідкісна банка персиків. Я хотів притримати її для себе, але легким шляхом життєві питання не розв’язати.

У матері затрусилася губа. Вона затулила її рукою.

- Але річ, власне, ось у чому. Мені важко писати свою біографію. У мене якийсь страх перед писанням про себе, нічого не можу з цим вдіяти. І це від того, що в глибині душі розумію: нікому не цікаво слухати мою історію. А от мій товариш, він вважав, що татуювання, яке він зробив, - воно не для людей, а лише для нього. Хоча світ його бачить, але по-справжньому це зображення призначене для нього. Утративши це татуювання, він по-справжньому втратив усе.

- Як можна втратити татуювання?! - здивувався батько.

- На жаль, це простіше, ніж може здатися… І я замислився, і зрозумів, що пишу не для нащадків, не для Великого Керівника, не задля блага всіх громадян. Ні, моя історія потрібна тим, кого я люблю, тим, хто дивиться на мене, як на чужого, боїться мене, бо вже нічого про мене справжнього не знає…

- Але твій друг - він що, убив тих, кого любив?

- Це нещастя, я розумію. Йому немає пробачення, та й не просить він цього. Але давайте я вам розкажу свою біографію. Я народився в Пхеньяні. Мої батьки працювали на фабриці. Батьки були немолоді, але вони були хороші батьки. Вони пережили всі чистки серед робітників, їх оминули всілякі звинувачення й виправні роботи.

- Але ми це й так знаємо, - кивнув батько.

- Тихенько! - зупинив я його. - Із книжкою не випадає сперечатися. Читаючи біографію, її не переписують. Ну й повернімося до моєї історії…

Вони доїдали персики, а я розповідав їм про своє нормальне дитинство, як я в школі грав на акордеоні та блок- флейті, як ходив на хор і співав високим альтом на виставі «Нас підносять виконані плани». Я знав напам’ять усі промови Кім Ір Сена й мав найкращі оцінки з теорії Чучхе.

Потім почалося те, чого вони не знали:

- Якось до нашої школи приїхав чоловік із Партії. Він перевіряв на вірність усіх хлопчиків одного за одним у сараї з реманентом. Сама перевірка тривала зо дві хвилини, але була важка. Мабуть, у тому й був весь її сенс. Я був радий, що її пройшов, усі пройшли, але ніхто потім і словом про це не обмовився.