Я кивнув, Сержант вийшов.
Я нахилився до командира Ґа; він спочатку вкрився гусячою шкірою, потім його відпустило. Він не був героєм. Він був просто людина, замордована над усяку людську міру. Дивився на нього й розумів ту казку, яку Ґа нам розповідав, - де хлопчик-сирітка лизав мед із кігтів Великого Керівника. Виходить, саме тієї ночі, коли Ґа розповів нам її, наша команда була вся в зборі востаннє…
- Я не віддам тебе ведмедеві! - сказав я йому. - Не дам їм зробити з тобою те, чого вони хочуть!
В очах Ґа стояли сльози.
- Бинтів… - лише й міг він сказати.
- Зараз я маю бігти, - сказав я йому. - Але повернусь і врятую тебе!
У будинку «Слава гори Пекту» вже не пробіг двадцять два поверхи до батьківської квартири. Цього разу підіймався поволі, відчуваючи кожну сходинку. З голови не йшло оте тавро. Бачив, як воно, розжарене до червоного, шкварчить на тілі командира Ґа, уявляв його слід, давній і розмитий, на спинах усієї старої гвардії Пубйоку, уявляв, як воно потворить розкішне тіло К. Кі - пропалює від шиї до пупа, розкидає груди на два боки, палить живіт і нижче… Сів у метро, не пробиваючись без черги зі значком у привілейований вагон. Сидів поряд із пересічними громадянами, і на всіх їхніх тілах мені марилось оте «Власність…» припухлими червоними літерами. На кожному стояв той знак, і тільки тепер він мені помітний. Який кошмарний, абсолютний виверт тієї комуністичної мрії, якої нас учили змалечку. Ріпа, яка стояла мені в шлунку, мало не полізла назад.
Майже ніколи не повертався додому посеред дня. Скористався можливістю: роззувся в коридорі і тихо-тихо сунув ключ у замок. Відчиняючи, підняв ручку так, щоб двері не рипнули. Усередині ревів гучномовець, а батьки сиділи за столом: перед ними лежали розкритими мої теки. Батьки шепотілися, водячи пальцями по паперах, мацаючи мітки, скріпки, печаті - вдавлені та опуклі. Я вже не лишав удома важливих паперів. То були просто ордери на конфіскацію.
Зачинив двері за собою. Вони рипнули, замок заклацнувся.
Батьки завмерли на місці.
- Хто там? - спитав батько. - Хто це?
- Це злодій? - спитала мати. - Запевняю вас, тут нема чого красти.
Обоє дивилися просто на мене, хоча, здається, мене не бачили.
Їхні руки, поблукавши по столі, зустрілись і з’єднались.
- Іди геть, - сказав батько. - Лиши нас, а то ми синові розкажемо!
Мати намацала на столі ложку. Схопила її і виставила вперед, як ніж.
- Якщо наш син дізнається, ти не зрадієш! - загрозливо мовила вона. - Він - кат!
- Мамо, тату, - сказав я. - Не хвилюйтеся, будь ласка. Це я, ваш син.
- Але ж середина дня, - сказав батько. - У тебе все нормально?
- Усе чудово, - сказав я йому.
Підійшов до столу і закрив папки.
- А ти босий, - сказала мати.
- Так.
І на них - тавро. І вони з цим знаком…
- Але я не розумію… - сказав батько.
- Мені треба буде працювати в ніч, - пояснив я. - І ще буде таке довге майбутнє. Якийсь час не зможу варити вам обід і водити до туалету.
- Не хвилюйся за нас, - сказала мати. - Ми впораємося. Коли мусиш іти - іди.
- Таки мушу, - відповів я.
Пішов на кухню. Витяг із шухляди відкривачку. Якусь мить постояв коло вікна. Працюючи під землею, відвик до полуденного ясного сонця. Звернув увагу на те, в чому мати куховарила: зі сковороди стирчала ложка, поряд - ще гаряча миска. На сушарці для посуду блищали дві скляні мисочки. Але все-таки вирішив: не треба таких.
- Мабуть, ви мене боїтеся, - сказав я їм. - Бо я для вас - таємниця. Бо ви мене по-справжньому не знаєте…
Думав, вони заперечуватимуть, але батьки мовчали. Дістав до верхньої полиці, зняв звідти банку персиків. Дмухнув на кришку, але вона ще не встигла припасти пилом. За столом узяв з материної руки ложку і сів: усе це лежало переді мною.
- Але вам більше не треба буде перейматися і боятися, - мовив я їм. - Бо сьогодні ви зустрінетеся зі мною справжнім.
Увіткнув у кришку відкривачку і почав вести повільне коло.
Батько принюхався:
- Персики?
- Так, - відповів я. - Персики у власному сокові.
- З нічного ринку? - спитала мати.
- Я їх, правду кажучи, украв із шафи з речовими доказами…
Батько глибоко вдихнув фруктовий запах:
- Так і бачу їх, просто перед собою, як вони блищать і сяють, і сік густий такий…
- Як давно я їла персики… - мовила мати. - Колись нам щомісяця картку на банку персиків видавали…
Батько промовив:
- Як же й давно це було.
- Мабуть, що так, - сказала мати. - Просто хочу сказати, що ми любили персики, але одного дня їх не стало…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу