Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Маючи змогу нарешті говорити про це, я почувався дедалі вільнішим: це я б ніколи не виклав на папері. Раптом зрозумів, що поділився б із ними всім, що ми будемо ближчі, ніж будь-коли. Розповів їм про приниження в армії, про єдиний статевий контакт із жінкою, про жорстокі випробування, які пройшов новачком у Пубйоку.

- Не хочу сильно розводитися про ту перевірку вірності, але для мене вона повністю змінила погляд на речі. Груди в медалях - це може бути герой, а може людина з хтивими руками. Я став підозріливим, розумів, що під поверхнею завжди щось ховається, якщо копнути як слід. Мабуть, це й визначило мій подальший шлях, і він підтверджував, що немає таких благонадійних, готових до самопожертви громадян, якими ми є за словами влади. Я не скаржуся, просто констатую факт. Я не зазнав і половини того лиха, що інші люди. Я не виріс у сиротинці, як мій друг командир Ґа.

- Командир Ґа? - перепитав батько. - То він твій новий друг?

Я кивнув.

- Дай мені відповідь, - сказав батько, - чи командир Ґа - це твій новий друг!

- Так.

- Але ж командирові Ґа не можна довіряти! - сказала мати. - Він боягуз і злочинець!

- Так, - додав батько. - І самозванець!

- Ви ж не знаєте командира Ґа. Чи ви мої папери читали?

- Ми не читали ніяких паперів! - сказав батько. - Ми знаємо це з найнадійнішого джерела. Командир Ґа - ворог держави!

- Не кажучи про його дружка - цього слизького типа товариша Бука, - додала мати.

- Навіть імені цього не кажи! - зупинив її батько.

- Але звідки ви це взяли? - здивувався я. - Що за джерело?

Обоє показали на гучномовець.

- Його історію передають із продовженням, - сказала мати. - Про нього й Сан Мун.

- Так! - сказав батько. - От учора п’ята частина була. Там командир Ґа їде в оперу з Сан Мун, але то не справжній командир…

- Досить! - сказав я. - Цього не може бути. Я ще зовсім небагато записав про нього. До кінця не дійшов і близько.

- А ти сам послухай, - сказала мати. - Гучномовець не бреше. Сьогодні ввечері продовження.

Я потяг стілець на кухню, став на нього й вирвав зі стіни гучномовець. Але з нього все одно стирчав кабель, і апарат белькотів своє. Тільки кухонний ніж примусив його замовкнути.

- Що тут робиться?! - вигукнула мати. - Що ти робиш?!

Батько аж зайшовся:

- А якщо американці нападуть?! Як ми почуємо попередження?!

- Можете більше не турбуватися нападами американців, - сказав я їм.

Батько встав, намагаючись мене зупинити, але з рота в нього потекла слина. Він схопився рукою за рот, губи, але вони нічого не відчували. У матері затрусилася рука. Вона спробувала втримати її другою. Почав діяти токсин ботулізму. Час на суперечки й підозри вичерпався.

Я згадав те жахливе фото, де сім’я Бука лежить під столом і всіх скрутила судома. І твердо вирішив, що такої некрасивої смерті в батьків не буде. Я налив кожному велику склянку води і поклав на розкладачки, де вони чекатимуть ночі. Весь вечір до самих сутінок я дарував їм свою правду, до останнього шматка, до крихти, не пропускаючи нічого. Говорячи, дивився у вікно й закінчив лише тоді, коли вони почали корчитися на розкладачках. Я не міг нічого робити, доки не посутеніє, і, коли нарешті стало темно й Пхеньян став як той чорний цвіркун у казці - усюди і ніде, його сюрчання дратувало лише тих, хто не зважив на останній заклик лягати спати. Місяць виблискував на поверхні ріки, і після того, як пугачі вже побували на даху, вівці з козами видавали лише один звук: жували траву в темряві. Коли стало зовсім поночі, батьки вже не відчували нічого. Я поцілував їх на прощання, бо не міг уже дивитися на те, чого не уникнути. Певною ознакою ботулізму є втрата зору, тож я тільки сподівався, що вони так і не зрозуміли, що з ними сталося. Востаннє роззирнувся кімнатою: родинне фото, батькова губна гармонія, їхні обручки. І все залишив. Туди, куди я йду, цього взяти не можна.

Із відкритою раною командир Ґа той тяжкий шлях не здолає. На нічному ринку я виміняв за свій пубйоківський значок йоду й великий компрес. Поночі перетнув місто, дістався 42-го підрозділу, відчув, як тихо спочиває гігантська машина. Дроти над головою не гули, вода в трубах не булькала. Пхеньян згорнувся тигровим клубком на ніч, готуючись до стрибка на завтрашній день. І як же мені подобалося, коли столиця зранку оживає, у небо здіймаються дими, пахне смаженою редискою, жаром трамвайних гальм. Я ж міський. Скучатиму за метро, за його гудінням, його жвавістю. От якби було тут місце для людини, яка збирає людські історії та записує їх… Але в Пхеньяні вже повно тих, хто пише некрологи. І пропаганди вже зносити не можу. Можна подумати, що до лихих доль люди звикли.