Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Про що ти говориш? Що перенесли? - спитала К. Кі. - Чи ти щось знаєш і нам не кажеш?

Чучак схвильовано дивився в небо, яке ставало дедалі темнішим.

К. Кі не відставала:

- Але ж ти щось знаєш, правда?

- Годі! - сказав я стажерам. - У нас лише дві години є, поки світло!

І всі ми вискочили з «ворона» й опинилися по кісточки в воді, укритій плівкою бензину й каналізаційною піною. Усюди, наскільки видно, стояла брудна вода. Промокла карта вела нас до дерев. Ми просувалися вперед, промацуючи шлях лопатами. Перед нами видніли спини річкових вугрів, котрі повзли через мілководдя. Тварюки нагадували біцепси, тільки з зубами, деякі мали по два метри довжини.

А на деревах, як виявилося, аж кишіли змії. Вони, звісивши голови, спостерігали, як ми, чвякаючи, бродимо болотом від стовбура до стовбура. Це був образ просто з мого страшного сну, наче ті самі змії приповзли до мене сюди. А може, усе навпаки - може, вони мені знову насняться й цієї ночі? Дуже сподівався, що такого не буде. Поки триває день, терпімо все, що слід. Але хіба не можна хоч уночі перепочити від цього?

- Щитомордники! - сказала К. Кі.

- Не може бути! - не повірив Чучак. - Вони ж тільки в горах живуть.

- Наших отруйних змій я знаю! - не відступалася К. Кі.

Удалині блиснуло, і силуети змій чітко висвітилися на гіллі. Вони сичали й немов готувалися кинутися згори на громадян, котрі, нічого не підозрюючи, зайняті своїми громадськими обов’язками.

- Змія - вона, блін, і є змія, - сказав я. - Тільки не дратуйте їх!

Ми роззирнулися: довкола не було жодної ознаки вогнища чи загороди для худоби. Ні польової кухні, ні вудок, ні кіс.

- Ми приїхали не туди, - сказав Чучак. - І забираймося звідси швидше, поки нас струмом не жахнуло - он які блискавки!

- Ні, - не погодилася К. Кі. - Ми будемо копати.

- Де? - не зрозумів Чучак.

- Усюди, - відказала К. Кі.

Чучак увігнав лопату в багно. Важко підняв купку мокрої землі; в утворену яму набралася вода. Перевернув лопату - земля не відпала.

Злива била в обличчя, а я крутив карту так і сяк, намагаючись з’ясувати, чи припустився помилки. Місце, схоже, те саме: дерева, дорога. Нам би зараз якогось собаку з Центрального зоопарку. Кажуть, у них є лютий інстинкт шукати кістки, навіть такі, що давно пролежали під землею.

- Так не може бути, - сказав Чучак. - Тут тільки вода й усе. Де місце злочину? Де взагалі яке-небудь місце?!

- Це може зіграти нам на руку, - зауважив я. - Якщо тіло лежить у болоті, то вода його може вимити нагору. То нам треба просто трохи землю розпушити.

Ми розбрелися, промацуючи землю лопатами, шукаючи хоч якихось ознак тіла актриси.

Почав лопата за лопатою перегортати землю. За кожним разом мені ввижалась удача, відчував, що розгадка близько, що зможу відшукати актрису, а це відкриє шлях до повної біографії командира Ґа - і ця історія буде в моїх руках, на її корінці золотом буде витиснене справжнє ім’я Ґа, і тоді кабінет Сержанта стане моїм. Дощ лив і лив, я обмірковував прості й посутні слова, що їх скажу, коли Сержант складатиме свої нечисленні речі в стару коробку з-під харчової допомоги, виносячи їх із кабінету - тепер мого нового кабінету!

Нарешті в мене з’явилося відчуття, що відбуваються події, варті занесення в мою біографію.

Водії з- за скла спостерігали за нами. Уже так посутеніло, що стало видно червоні іскорки їхніх цигарок. Коли рука втомлювалася, змінював руку. Але кожна кістка під лопатою виявлялася коренем. Хоч би клаптик шовку сплив або черевичок. Вугри кидалися на щось у каламутній воді, тож, гадаючи, що вони щось зачули, став рити там, де вони билися за невидиму здобич, клацаючи зубами. З кожною грудкою багна настрій у мене падав, і невдовзі день здавався менше схожим на омріяне життя й більше на звичайне -нудна, невдячна праця, невдача за невдачею. Щось таке було в мене в студентські роки: коли я тільки прийшов учитися, то гадав - яка з оцих тисяч жінок буде моєю. Але з часом варіанти відпадали один за одним, і стала зрозуміла відповідь: жодна. Ні, цьому дню не стати розділом у моїй біографії.

У темряві мені чулося тільки як К. Кі покректує, налягаючи на лопату. Нарешті я крикнув у темряву: «Збираємося!»

Коли ми з К. Кі залізли в кузов, Чучак уже сидів там.

Ми промокли до нитки, змерзли, від мокрих держаків понатирали на долонях пухирі, від довгої роботи лопатами боліли п’яти.

К. Кі всю дорогу до 42-го підрозділу уважно дивилася на Чучака.

- Ти ж знав, що її там нема, еге ж? - не відчіплялася від нього К. Кі. - Ти щось знав, а не сказав!