Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Я не збирався знову підпускати їх до наших біографій.

- Гарні історії скінчилися, - запевнив я їх.

Ну й піжонами ж вони виглядали зі своїми позолоченими зубами, надушені китайським одеколоном!

- Та нам би хоч якусь, - сказав один. - Хоч гарну, хоч погану.

- Ага, - додав його колега. - Ми натхнення самі додамо!

Торік вони потягли біографію жінки-місіонера, яка пробралася через кордон з півдня із повною торбою Біблій. Нам було сказано з’ясувати, кому вона дала ті книжки й чи діють іще подібні особи серед нас. Вона виявилася єдиною людиною, крім хіба що командира Ґа, яку не змогли розколоти пубйоківці. Навіть коли її було підключено до автопілота, на її обличчі грала усмішка - такої химерної усмішки мені ніколи в житті не траплялося. На жінці були товсті окуляри, які збільшували її очі, коли вона добродушно озирала кімнату. Навіть коли автопілот був на найвищому своєму циклі, вона мугикала якусь пісню про Ісуса й озирала свою останню кімнату, наче там було повно всякого добра, наче з точки зору бога всі місця на світі однакові, і вона бачила це на свої очі й вважала, що це добре.

Але після того, як пропагандисти попрацювали над її історією, жінка перетворилася на жахливого капіталістичного шпигуна, присланого, щоб викрадати законослухняних дітей із партійної школи в рабство на фабрики Біблій у Сеулі. Мої батьки цю повість із продовженням слухали по гучномовцю, просто жити без неї не могли. Я щовечора мусив вислуховувати їхній переказ чергового епізоду.

- Ідіть і самі напишіть що-небудь про перемоги Північної Кореї, - сказав я пропагандистам.

- Але ж нам потрібні реальні історії, - сказав один з них.

- Не забудьте, - додав другий, - це ж не ваші історії, вони належать народу.

- Може, ви хочете, щоб я й ваші біографії записав? - звернувся я до них, і вони добре зрозуміли натяк.

Відказали:

- Ми ще повернемося.

Зазирнув до кімнати Пубйоку, там нікого не було. Усюди валялися порожні пляшки, що означало: гуляли всю ніч. На підлозі лежала купа довгого чорного волосся. Опустився на коліна, підняв одне пасмо, воно шовково блищало. Та це ж волосся К. Кі - подумав я. Повільно, глибоко, вдихнув її аромат. Подивився на велику дошку: побачив, що пубйоківці впорали всі мої справи, за винятком лише командира Ґа. Усі ці люди, усі ці історії втрачені назавжди…

І тут помітив у дверях К. Кі: вона стояла, спостерігаючи за мною. Голову їй дійсно постригли машинкою майже під нуль, убрана вона була в коричневу пубйоківську сорочку, військові штани й чорні чоботи командира Ґа.

Випустив з рук пасмо й устав з колін.

- К. Кі! - звернувся до неї. - Радий тебе бачити.

Вона нічого не сказала.

- Бачу, тут багато змінилося, відколи мене послали збирати врожай.

- Не маю сумніву, що це було добровільно, - відказала вона.

- Звичайно, - а показавши на купу волосся, я додав: - Треную детективні навички.

- А що ви визначаєте?

Запала незручна тиша.

- Схоже, ти взула чоботи командира, - зауважив я. - Їх можна вигідно виміняти на нічному ринку.

- Та вони на мені чудово сидять, - сказала вона. - Мабуть, собі залишу.

Кивнув, трохи помилувався чобітьми. І тут помітив її погляд.

- А ти досі мій стажер? - поцікавився в неї. - На інший бік не перейшла часом?

Вона простягла мені згорнутий папірець.

- Ну я ж даю вам оце, правильно? - відказала К. Кі.

Розгорнув папірець. На ньому була намальована якась чи то мапа, чи план. На схемі позначалася загорода для худоби, вогнище, вудки і пістолети. Щось було написане англійською, але з того мені зрозуміле тільки слово «Техас».

К. Кі зауважила:

- Це я знайшла в правому чоботі Ґа.

- І що це, як ти гадаєш?

- Можливо, це те місце, де ми знайдемо нашу актрису.

К. Кі зібралася йти, але озирнулася.

- Знаєте, я бачила всі її фільми. Пубйоківці - їм, здається, байдуже, чи вони її знайдуть. А з Ґа, чи хто він такий, вони нічого витрусити не змогли. Але ж ви отримуєте результати, так? Ви знайдете Сан Мун. Вона заслужила на гідний похорон. Я - на боці результатів!

Довго вивчав карту. Розстелив її на пубйоківському тенісному столі і вдивлявся в кожне слово, кожну лінію. Тут увійшов Сержант. Він був мокрий, як хлющ.

- Влаштовували водяний допит? - поцікавився я.

- Там насправді дощ, - відказав він. - Прийшла велика гроза з Жовтого моря.

Сержант потер долоні. Хоч він і посміхався, мені було помітно: старому боляче.

Я показав на дошку:

- Бачу, в мою відсутність пішли масові зізнання.

Сержант знизав плечима.