- У нас же ціла команда, часу вдосталь. А ви сам-один з десятьма справами й двома стажерами. Ми просто виявили солідарність.
- Солідарність? - не зрозумів я. - А що з Леонардо?
- З ким?
- З моїм напарником, у нього таке дитяче обличчя. Якось увечері пішов з роботи, і більше його не бачили. І решта моїх так само.
- Ви просите мене розгадати загадку життя, - відказав Сержант. - Хто може сказати, що з ким сталося? Чому дощ іде вниз, а не вгору? Чому змія боягузлива, а собака підступний?
Мені важко було визначити, глузує він з мене чи ні. Сержант ніколи не був великим філософом. А відтоді, як зник Леонардо, став зі мною поводитися на диво коректно.
Я повернувся до грубо накиданого плану техаського селища.
Він стояв поруч і розтирав руки.
- Суглоби, - поскаржився він. - На погоду так і викручує.
Я нічого на це не сказав.
Сержант подивився мені через плече.
- А що це у вас, якась карта?
- Щось таке.
Він придивився уважніше.
- Авжеж, - сказав Сержант. - Стара військова база на захід від міста.
- А чому ви так гадаєте?
Він показав:
- Ось шосе на Нампхо, а ось, дивіться, стрілка Тедонґану. А це якось пов’язане з командиром Ґа?
Нарешті! Є зачіпка, якої ми шукали, тепер цю справу можна розколоти, як горішок! Я згорнув карту:
- У мене справи.
Сержант зупинив мене.
- Знаєте, - сказав він, - немає необхідності писати цілу книжку про кожного громадянина, який переступає наш поріг.
Але ж у мене була така необхідність. Хіба може хтось іще переповісти особисту історію одного громадянина, хіба може бути якийсь доказ того, що людина існувала? Якщо не пошкодую часу на те, щоб дізнатися про людину все, запишу це, тоді вже мені байдуже, що буде з нею далі. Хоч автопілот, хоч рудники, хоч світанковий розстріл на стадіоні. Коли не біограф, то хто ж я такий, яка справа мого життя?
- Чи ви мене розумієте? - спитав Сержант. - Ці книжки ніхто не читає. Вони просто припадають порохом у темній кімнаті. То не вбивайтеся за цим. Хоч разок спробуйте по-нашому. Виб’єте кілька швидких зізнань, та й ходіть по пиву випити з хлопцями. Ми вам і пісню на караоке дамо вибрати.
- А що з командиром Ґа? - спитав я.
- А що з ним?
- Його біографія дуже важлива.
Сержант зобразив на лиці всесвітню скорботу.
- По-перше, - мовив він, - то ніякий не командир Ґа. Чи ви забули? По-друге, він нічого не каже. Він пройшов больове тренування: його навіть «вінець» не пройняв. А головне - хіба там є якась загадка?
- Звичайно! Хто він такий? Що сталося з актрисою? Де її тіло, діти де?
- Ви що, думаєте, що там, - Сержант показав вниз, у бік бункерів, - що там не знають, як усе насправді було? Вони знають, що прилітали американці, - і вони були там . Ви що, гадаєте, Великий Керівник не знає, що сталося? Певне, що Сан Мун тоді стояла праворуч від нього, а отой командир Ґа - ліворуч.
«Тоді навіщо це все? - подумалося мені. - Кого ми зараз допитуємо, навіщо?»
А вголос сказав:
- Якщо в них є всі відповіді - то чого ж ми чекаємо? Як довго може народ гадати, куди пропала наша заслужена актриса? І що з нашим національним героєм, володарем золотого пояса? Чому так довго Великий Керівник не визнає, що вони таємничим чином зникли?
- А ви не думаєте, що у Великого Керівника є свої міркування щодо цього? - спитав Сержант. - І щоб ви знали: не ви розповідаєте людські долі, а держава. Коли громадянин робить щось, що варто розповісти як історію - добру чи погану, тоді це вже справа людей Великого Керівника. Тільки вони можуть розповісти цю історію.
- А я нічого й не розповідаю. Моя справа - слухати й записувати те, що чую. А коли ви про тих жевжиків із пропаганди, то в них там правди ані слова.
Сержант здивовано подивився на мене, немов оцінюючи розмір прірви між нами.
- Ваша робота… - почав він, але потім заговорив про щось інше. Він усе трусив свої руки, намагаючись скинути з них біль. Урешті, пішов, лише на мить зупинившись у дверях.
- Я на тій базі був на навчаннях, - промовив він. - У зливу біля Нампхо вам навряд чи захотілося б потрапити…
Коли він пішов, я зателефонував до Центрального автопарку й сказав: потрібна машина їхати в бік Нампхо. Потім покликав К. Кі з Чучаком:
- Візьміть дощовики й лопати. Ми їдемо по актрису.
Вийшло так, що в дощ по такій дорозі міг проїхати тільки радянський «цир». Коли машина під’їхала, водій був не надто радісний: хтось украв склоочисники. Чучак похитав головою й відступив:
- Ні. Я туди не піду. Мені батько казав: ніколи не сідай у «ворона».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу