Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Синдрому? - здивувалася вона.

Він подивився на дітей, які застигли на місці, піднявши ноги для кроку. Вони часто гралися в «завмри».

- Великий Керівник десь вичитав про такий синдром і вважає, що якщо одну жінку достатньо довго потримати в полоні, то вона в нього закохається.

- Одна жінка? - спитала Сан Мун.

- Хто саме вона, не важливо. Важливо, що вона - американка. По неї скоро прибуде делегація, і якщо Великий Керівник їм її не віддасть, то наші плани змарновані.

- Кажеш, полонена. А де вона в нього - у клітці, у тюрмі? Як довго?

- Вона в його власному бункері. Вона пливла навколо світу, але щось у неї з човном стало негаразд. Її взяли просто з моря, і тепер Великий Керівник за нею впадає. Він туди до неї вночі ходить і ставить їй слухати опери, складені на його честь. Хоче тримати її там, доки вона не полюбить його. Ти чула, щоб таке бувало? Скажи мені, що цього не може бути!

Сан Мун трохи помовчала, а тоді сказала:

- А якщо жінка має спати в одному ліжку з тим, хто її полонив?

Ґа уважно подивився на неї, міркуючи, що вона має на увазі.

Сан Мун продовжила:

- А що, коли вона в усьому від нього залежить - він дає їй їжу, цигарки, одяг і може просто залежно від настрою чи балувати її, чи нічого не давати?

Вона поглянула на нього, наче справді хотіла відповіді, але він міг тільки гадати, про нього вона каже чи про його попередника.

- Що, коли в жінки діти від такого чоловіка?

Ґа взяв ківш і набрав води для дітей, але ті зараз застигли в позах фігур із серпом і молотом на фризі пам’ятника Заснування Партії і навіть спека не змусила їх вийти з образу.

- Того чоловіка вже немає, - промовив він. - Тепер я з тобою. Я не ув’язню тебе. Я тебе звільню. Легко говорити про в’язнів, але я хочу, щоб ти вимовила слово «тікати». Оцього хоче полонянка Великого Керівника. Хоч її й замкнено на ключ, але її серце не знаходить собі місця. Повір мені, вона стрибатиме з радощів, якщо отримає змогу визволитися.

- Таке враження, що ти з нею знайомий, - сказала Сан Мун.

- Колись давно, зараз це вже здається попереднім життям, я записував радіотрансляції на судні в морі. Прослуховував ефір з вечора до світанку, і в найтемнішу годину в ефір виходила вона - та, що веслує вночі. Вони з подругою мандрували в човні навколо світу, але саме оця веслувала вночі, не бачачи ні сонця, за яким видно час, ні обрію, до якого пливти. Вона була міцно, вічно прив’язана до другої веслувальниці, а водночас геть самотня. Її вів уперед лише обов’язок, тіло працювало на веслах - але її душа, її виходи в ефір… Я ніколи не чув такої вільної жінки.

Сан Мун підняла голову й повторила пошепки, розмірковуючи:

- Міцно, вічно прив’язані одне до одного. А водночас геть самотні…

- Чи так ти хочеш жити? - спитав він.

Вона похитала головою.

- Готова поговорити про наш план?

Вона кивнула.

- Добре, - сказав він. - Просто пам’ятай: вічна прив’язаність і самотність - це може бути й добре. Навіть якщо ми з якихось причин будемо окремо, якщо ми будемо розлучені - ми все одно будемо прив’язані одне до одного, навіть на відстані.

- Про що ти говориш? - спитала вона. - Ніхто не буде самотній. Так не має бути.

- А що коли я в разі чого випущу вас трьох, але сам муситиму лишитися?

- Ні, ні, - сказала вона. - Такого не повинно бути, ти мені потрібен. Я не знаю англійської, не знаю, куди йти, не знаю, хто серед американців донощики, а хто ні. Ми не можемо вирушати навколо світу без речей.

- Повір мені: якщо щось піде погано, я врешті все одно до вас долучуся. Якось улаштую. І ти не будеш сама. Поки я шукатиму способів дістатися до вас, тобі допоможе дружина сенатора.

- Мені не потрібна нічия дружина, - сказала Сан Мун. - Мені потрібен ти. Мені необхідний ти. Ти не розумієш, яке було в мене життя, як мене раніше обманювали, обіцяючи золоті гори.

- Ти повинна повірити, я піду за вами, - сказав Ґа. - Коли ви будете в безпеці, я вирушу за вами вслід. Я дванадцять разів у житті був у Південній Кореї, дев’ять - у Японії, двічі в Росії, а ще бачив, як сходить і сідає сонце над Техасом. Я приєднаюся до вас.

- Ні, ні, ні, - сказала вона. - Ти ніколи такого зі мною не зробиш, не зникнеш із мого життя. Ми всі вирушимо разом. Твоя справа - це влаштувати. Це «Касабланка» тобі голову задурила? - тепер вона підвищила голос. - Ти не залишишся тут без нас, як мученик, як Рік. Рікові не вдалася його справа, а його справа була…

Вона зупинилася, щоб не засмучуватись іще більше. А тоді всміхнулася до нього чуттєвою, акторською усмішкою.