У темряві почулося «бринь!». То був червоний телефон.
Знайшов його, він світився зеленим. На екрані з’явилася нова фотографія: корейські хлопчик і дівчинка стоять вражені, усміхнені на тлі ясного неба. На головах у них чорні шапочки з вушками, у яких обоє скидаються на мишей.
Коли настав ранок, двері виявилися відчинені. У квартирі мама варила кашу, а батько сидів за столом.
- Хто там? - спитав батько. - Є тут хто-небудь?
Мені впало в око, що на спинці одного зі стільців залоснилося кругле місце: там об нього терлася дверна ручка.
- Тату, це я, ваш син.
- Як же й гарно, що ти повернувся, - мовив батько. - Ми дуже за тебе хвилювалися.
Мати нічого не сказала.
На столі лежали справи батьків, котрі я взяв з архіву. Увесь тиждень їх читав. Складалося враження, що їх хтось прогортав без мене.
- Я вночі хотів зайти, а двері чимось загородили, - сказав батькам. - Хіба ви мене не почули?
- Я нічого не чув, - сказав батько. Потім, дивлячись перед собою, спитав: - Жінко, а ти нічого не чула?
- Ні, - відказала мати від плити. - Я нічого, зовсім нічого не чула.
Я поправив папери.
- Невже ви тепер ще й оглухли?
Мати, човгаючи, маленькими кроками, щоб не перечепитися зосліпу, принесла на стіл дві тарілки каші.
Я спитав:
- Але навіщо забарикадували двері? Ви ж мене не боїтеся, ні?
- Боїмося тебе? - перепитала мати.
- Чого нам тебе боятися? - поцікавився батько.
Мати мовила:
- По гучномовцю передали, що американський флот проводить агресивні навчання біля наших берегів.
- Тут не можна ризикувати, - підсумував батько. - З американцями слід бути насторожі.
Вони подмухали на кашу й тихо набрали по ложці.
- А скажіть, мамо, як у вас виходить куховарити, коли вам не видно?
- Відчуваю жар над каструлею чи сковородою, - відказала вона. - А їжа, коли готується, змінює запах.
- А з ножем як?
- З ножем усе просто, - сказала мати. - Я його спрямовую кісточками пальців. Найважче мішати їжу на сковороді, у мене завжди висипається.
У материній справі була її фотографія, на якій вона молода. Вона була красуня, і, мабуть, тому її привезли з села до столиці, але яка сила занесла її на фабрику, чому вона не стала співачкою чи офіціанткою, - про те у справі сказано не було. Я поворушив папери, і батьки почули шарудіння.
- Там на столі лежали якісь папери, - сказав батько знервованим голосом.
- Вони впали на підлогу, - додала мати. - А ми їх назад на стіл поклали.
- То випадково, - зауважив батько.
- Буває, - відказав я.
- Оті папери - це щось із роботою пов’язане? - поцікавилася мати.
- Атож, - додав батько, - це щось із тієї справи, над якою ти працюєш?
- Просто дивлюся, - сказав я.
- Напевне, це щось важливе, коли ти їх додому приніс, - мовив батько. - Комусь щось загрожує? Може, комусь із знайомих?
- Ну що тут відбувається? Це ви про громадянку Квок? Ви й досі на мене за неї сердитеся? Я не хотів, щоб її забрали. Але виявилося, що це вона краде вугілля з котельні. І взимку ми всі мерзли через її егоїзм.
- Не сердься, - попросила мати. - Ми просто переймаємося тими нещасними, які там, у твоїх папках.
- Нещасними? - не зрозумів я. - А чому ви їх називаєте нещасними?
Обоє замовкли. Пішов на кухню й подивився на банку з персиками на верхній шафі. Здається, її було зрушено з місця. Може, їх перевіряв мій незрячий дует, але в мене не було цілковитої певності, як саме стояла банка раніше.
Повільно порухав материною справою перед її очима, але вона ніяк не зреагувала. Тоді помахав папкою, мов віялом, так що їй в обличчя дмухнув вітерець, здивувавши її.
Мати відсахнулася, перелякано принюхуючись.
- Що сталося? - спитав її батько. - Що таке?
Мати нічого не сказала.
- Мамо, ви мене бачите? Мені важливо знати, чи ви можете мене бачити.
Вона розвернулася лицем до мене, хоча погляд її лишався розфокусованим.
- Чи я тебе бачу? - перепитала вона. - Я тебе бачу окремими спалахами в темряві.
- Будь ласка, не треба загадок. Мені треба знати.
- Ти народився вночі, - сказала вона. - Перейми в мене були весь день, а коли стемніло, у нас не було свічок. Ти прийшов у світ навпомацки просто батькові у руки.
Батько підняв свої руки у шрамах від верстата.
- В оці руки, - додав він.
- Отак було в 62 році Чучхе, - сказала мати. - Таке було життя у фабричному гуртожитку. Твій тато присвічував сірниками, запалював їх один за одним.
- Один за одним, доки всі скінчилися, - додав батько.
- Я торкнулася кожної частинки твого тіла, спочатку щоб перевірити, чи все в тебе на місці, а потім - щоб познайомитися з тобою. Ти був такий маленький, такий чистий - ти міг би стати ким завгодно. Минуло чимало часу, доки зійшло сонце й ми змогли побачити, хто в нас вдався.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу