Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Велику частину електрики в місті перевели на промислові сушарки рису, що на півдні від міста, тож метро було зачинене. Черга на автобус-експрес до Кванбоку розтяглася на три квартали. Пішов пішки. Не пройшовши й двох кварталів, почув сирену й зрозумів, що пахне неприємностями. Міністр масової мобілізації та його помічники просувалися районом, хапаючи всіх громадян, яким випало нещастя опинитися надворі. Від самого вигляду їхніх жовтих знаків розрізнення мені стало недобре. Бігти не можна: якщо в них бодай закрадеться думка, що хтось хоче уникнути «добровільної» праці на збиранні врожаю, то його на місяць пошлють у виправний колгосп - працювати й займатися самокритикою. Знак Пубйоку міг би від цього врятувати. А от без нього мені випало опинитися в кузові самоскида, який віз людей на шістнадцять годин збирати рис.

Нас везли на північний схід при місяці, туди, де ще виднів силует гори Мьохянсан, - самоскид, повний міських громадян у цивільному одязі; водій вмикав фари, коли йому здавалося, ніби на дорозі щось є, але там не було нічого: ні людей, ні машин, просто голе шосе, обабіч якого видніли протитанкові надовби та великі китайські екскаватори, помаранчеві стріли яких завмерли витягнутими вперед - їх покинуто біля каналів через відсутність запчастин для ремонту.

У темряві ми доїхали до якогось сільця понад Чхончхонґаном. Ми, міські, вилізли з кузова ночувати на землі. У мене був із собою халат, щоб не змерзнути, і портфель, який міг правити за подушку. Зірки вгорі наче хтось розвісив мені на втіху, і то була приємна різноманітність після спання під козами та засипаним землею дахом. П’ять років я використовував значок, щоб уникати відправлення на поля, то й забув голоси літніх цвіркунів і жаб, холодний туман, що здіймається над рисовим полем. Чув десь дітей, які гралися в щось у темряві, голоси чоловіка й жінки, між якими, здається, відбувалися статеві зносини. А далі заснув найкращим за багато років сном.

Сніданку не було, а долоні натер ще до того, як сонце дійшло зеніту. Кілька годин займався виключно копанням - будівництвом запруд і риттям каналів для відведення води. Для чого треба відводити воду з одного поля на інше, навіть гадки не маю, але, коли розвидніло, вигляд у селян провінції Чаґандо виявився не найкращий. Вони всі були вбрані в дешевий віналоновий одяг, здебільшого не свого розміру, у чорних сандалях на босу ногу, тіла їхні були худі, як шпали, укриті темною, порепаною шкірою, а зуби в них, здається, просвічували аж до чорної серцевини. Кожну жінку, яка мала бодай натяк на привабливість, висилали до столиці. Я виявився не найкращим збирачем рису, і мене натомість відправили чистити горщики у вбиральні, їхній вміст слід було загортати граблями в купи рисової полови. Потім мені сказали повикопувати в селі канави, які ніби мали знадобитися під час дощів. Якась баба, уже занадто стара для роботи, дивилася, як я рию. Вона курила своєрідну цигарку зі скрученого кукурудзяного лушпиння, і розповідала мені всяку всячину, але через брак зубів розібрати в її історіях не можна було ані слова.

Надвечір одну жінку з міських вкусила змія - здоровенна, з людину завдовжки. До рани приклали примочку. Жінка кричала, я намагався її заспокоїти, але від того укусу з нею щось зробилося: вона билася й відштовхувала мене. А селяни тим часом уже зловили зміюку: вона звивалася, чорна, як та брудна вода, у якій ховалась. Одні хотіли витягти в неї жовчний міхур, другі - узяти отруту на настоянку. Вони звернулися за порадою до старої жінки, а та жестом наказала відпустити змію. Спостерігав, як змія пливе через зжате рисове поле. Мілка вода водночас темніла і сяяла на заході сонця. Змія впевнено попливла своєю дорогою, кудись від нас, і в мене було відчуття, що там, по другий бік води, у рідному кублі, на неї чекає інша.

Дістався додому вже опівночі. Ключ у замку повернув, але двері не відчинялися. З того боку їх було чимось забарикадовано. Загрюкав у двері:

- Мамо! Тату! Це я, ваш син. Щось із дверима сталося. Відчиніть, будь ласка.

Якийсь час благав, потім штовхнув двері плечем, але не надто сильно. Виламані двері могли спричинити всілякі розмови в будинку. Урешті я загорнувся в халат і ліг на підлогу в коридорі. Намагався відновити в пам’яті голоси цвіркунів і дітей, які бігали в темряві, але, заплющивши очі, зміг уявити лише холодний цемент. Подумав про селян із їхніми жилавими тілами й кострубатою мовою, про те, що їм начхати на все на світі, крім голоду.