Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Раптом з’явився чорний «мерседес», і чоловік із гіпсом на носі поспішив відчинити двері актрисі. Вона мала відвідати Великого Полководця, який відкрив її, написав сценарії всіх її фільмів, який багато ночей пояснював їй, як правильно показувати перемогу нашого народу над супротивниками. Великий керівник, дипломат, стратег, тактик, спортсмен, режисер, письменник і поет - цей чоловік, Кім Чен Ір, був також і її другом.

Їдучи Пхеньяном, Сан Мун прихилила голову до вікна машини й наче з сумом споглядала промені сонця, що ясніли в повітрі Центрального пункту видачі харчування, де стояв золотавий пил від пшона. Здавалося, вона ось-ось заплаче, проминаючи Дитячий театр, де в дитинстві вчилася грати на акордеоні, займалася в студіях лялькового театру й масової гімнастики. «Як там мої старенькі вчителі?» - здається, питали її очі, і не без сліз вона вдивлялась у вигадливі шпилі льодового палацу, одного з тих рідкісних місць, куди наважувалася ходити її мати, свідома того, що американці можуть напасти в будь-який момент. На тому льоду юну Сан Мун усі вітали нестримними захопленими вигуками - цей легкий рух юних ніжок у стрибках, радісне личко, серпанок летючих крижаних порошинок, що здіймаються від ковзанів. Бідолашна Сан Мун! Вона неначе вже тоді розуміла, що більше ніколи не побачить цих місць, немовби вже отримала якесь попередження, що саме їй готують жорстокі й безжальні американці. Яка жінка б не плакала, проїжджаючи бульваром Возз’єднання, від думки, що ніколи не побачить такої чистої вулиці, такої рівної черги до пункту видачі харчів, не почує, як тисячі багряних знамен лопотять у лад, звеличуючи кожне слово великої промови Кім Ір Сена 18 жовтня 63 року Чучхе!

Сан Мун з’явилася перед Великим Керівником у кімнаті, задуманій для того, щоб прибулі американці почувались як удома. Приглушене світло, темні дзеркала й дерев’яні столики нагадували американський «тихий» бар [57] Заклад часів «сухого закону», де спиртне продавалося нелегально. , у такий заклад американці вчащають, щоб не потрапляти на очі своїй репресивній владі. За його важкими дверима американці можуть вільно зловживати алкоголем, вступати в позашлюбні зв’язки й чинити насильство стосовно одне одного.

Поверх елегантного комбінезона Великий Керівник пов’язав фартух. Його лоб прикрашав зелений козирок, а через плече був перекинутий рушник. Він з’явився за шинквасом, розкинувши руки у вітальному жесті.

- Сан Мун! - вигукнув він. - Чого бажаєте?

Їхні обійми були сповнені полум’яних соціалістичних товариських почуттів.

- Не знаю, - відповіла вона.

- Слід казати «як завжди»! - поправив він.

- Як завжди, - повторила Сан Мун.

І він налив дві скромні порції північнокорейського коньяку, відомого своїми цілющими властивостями.

Придивившись, Великий Керівник помітив в очах актриси печаль.

- Що вас засмучує? - спитав він. - Розкажіть свою історію - а я створю для неї щасливий кінець!

- Нічого, - промовила вона. - Я просто вживаюся в нову роль.

- Але цей фільм буде щасливим! - нагадав він їй. - Вашого недисциплінованого чоловіка замінить ефективний організатор - і невдовзі колгоспні врожаї зростуть. Мабуть, вас бентежить щось інше. Чи не сердечні справи часом?

- У моєму серці є місце лише для Корейської Народно-Демократичної Республіки, - відказала вона.

Великий Керівник усміхнувся.

- Ось вона, моя Сан Мун. Та сама, за якою я так скучив. Ходіть-но, у мене для вас подарунок!

Великий Керівник вийняв із-за шинквасу американський музичний інструмент.

- Що це? - спитала вона.

- Воно зветься - гітара . На ньому грають сільську американську музику. Кажуть, цей інструмент особливо популярний у Техасі, - пояснив він їй. - Також на ній грають так званий блюз - то є такий різновид американської музики, у якій розповідається про біль, викликаний неправильним рішенням.

Сан Мун провела своїми ніжними пальцями по струнах гітари. Вони видали притишений стогін - немовби дзвінкий каяґем загорнули в простирадло й облили відром води.

- В американців є причини засмучуватися, - промовила вона, зачіпаючи іншу струну. - Але, послухайте, я не можу скласти пісню з цим інструментом.

- Але ви повинні, ви повинні! - сказав Великий Керівник. - Будь ласка, хай вона прозвучить для мене.

Вона заграла.

- Шкода, що серце моє, - почала вона пісню, - не вмістить любові всієї…

- Так, так, - підтримав він.

Мелодія продовжилася.

- До найвільнішого краю - Народно-Демократичної Кореї…