Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Але одного ранку він випадково опинився на початку колони. Моннан було важко ходити по круглому камінню. Їй був потрібен хтось, щоб підтримати, вона його розбудила рано, і вони опинилися на початку - це все його не хвилювало, доки він не зрозумів, що тепер той нещасний буде ще притомний і щось думатиме. Камінь холодив руку. Він чув, як камені попереду влучають у ціль.

Притримуючи Моннан, він наблизився до напівпохованого під камінням чоловіка, який здійняв руки, захищаючись. Він намагався щось сказати, але видавав якісь незв’язні звуки, і з ран текла кров, ще гаряча.

Наближаючись, він побачив татуювання на закривавленому чоловікові, за мить зрозумів, що на них кириличні літери, і тут побачив наколоте на грудях обличчя…

- Капітане! - гукнув він, випускаючи з руки камінь. - Капітане, це я!

Капітан повів очима, впізнаючи, але не зміг нічого вимовити. Його руки й далі ворушилися, немовби він намагався розчистити перед собою якесь павутиння. При тій спробі втечі якимсь чином він позривав нігті.

- Не треба! - сказала Моннан, а він відпустив її і присів біля капітана, узявши старого моряка за руку:

- Капітане, це я, з «Чунми»!

Охоронців було всього двоє: то були молоді люди з кам’яними обличчями і стародавніми гвинтівками. Вони почали кричати, слова вилітали в них якимсь уривчастим гавкотом, але він не відпускав руки старого.

- Третій помічник! - промовив капітан. - Хлопче, я казав, що захищатиму вас усіх. Я знову врятував свою команду.

Було щось страшнувате в тому, як капітан дивився в його бік, ніби не зовсім бачив його.

- Ти маєш утекти, синку, - сказав старий. - Зроби ну хоч що-небудь, утечи!

Почувся попереджувальний постріл, і Моннан підповзла до нього, благаючи повернутися в колону.

- Не дай своєму товаришу побачити, як тебе застрелять, - сказала вона. - Хай твоя смерть не стане останнім, що він побачить!

Із цими словами вона затягла його назад у колону. Охоронці розворушилися, різко вигукуючи команди, і Моннан майже перекрикувала їх:

- Кинь свій камінь! - наказала вона. - Ти мусиш! - І, наче подаючи приклад, прицільно пустила камінь, і він сильно черкнув капітанові голову, вирвавши на вітер пасмо волосся.

- Зараз же! - крикнула вона, і він узяв камінь і з силою кинув, влучивши у скроню капітанові. І то було останнє, що той побачив.

Потім, за бочками з дощовою водою, він не витримав.

Моннан узяла його за руку, намагалася заспокоїти.

- Ну чому не Ґіль?! - питав він її. Він не міг стримати сльози. - Ну ще другий помічник - то було б зрозуміло. Навіть офіцер Со… Але ж не капітан! Він виконував усі правила, за що ж його так?! Чому не мене? У мене ж нічого, нічого немає. За що він удруге потрапив у в’язницю?!

Моннан пригорнула його.

- Твій капітан відбився, захистив себе, - сказала йому вона. - Він опирався, не дав їм забрати своє «я». Він помер вільним.

Його душили сльози, і вона пригорнула його, як дитину.

- Тихо, тихесенько, - примовляла вона, колихаючи його. - Заспокойся, мій сирітко, мій бідолашний…

Слабким голосом, крізь сльози, він мовив:

- Я не сирота.

- Та сирота ж, - промовила стара. - Я - Моннан. Я впізнаю сироту, і, звичайно ж, ти - сирота. Відпусти це, просто відпусти.

- Моя мати була співачка, - розповів він їй. - Дуже красива була.

- Як називався твій сиротинець?

- «Довге майбутнє».

- «Довге майбутнє», - повторила вона. - А капітан був тобі як батько? Правда ж?

Він просто плакав.

- Мій бідолашний, - сказала Моннан. - Для сироти батько вдвічі важливіший. Тільки сирота може сам обрати собі батька й любить його вдвічі сильніше.

Він поклав руку собі на груди, згадуючи, як капітан наколов йому портрет Сан Мун.

- Я міг повернути йому дружину… - плачучи, казав він.

- Але батьком тобі він не був. - Вона взяла його за підборіддя й намагалася підняти його голову, щоб подивитися в очі, але він просто знову пригорнувся до її грудей.

- Він не був твоїм батьком, - промовила вона, гладячи його по волоссю. - Зараз тобі важливо відпустити геть усі свої ілюзії. Час побачити правду речей. Наприклад, те, що він мав рацію, кажучи, що ти маєш утекти звідси.

У казані плавали шматочки риби, які відділилися від хребта, а Сан Мун повільно, задумливо перемішувала. Ґа думав про те, як важко зрозуміти, у чому ти себе обманював, усвідомити ту неправду, яка допомагала тобі робити свої справи й рухатися вперед. Щоб зробити це насправді, потрібна стороння допомога. Ґа нахилився понюхати юшку - ця чудова страва проясняла голову. З’їсти таку страву на заході сонця після дня лісозаготівель в ущелинах над табором - це означало бути живим. Він вийняв камеру Ванди й сфотографував дітей, собаку і Сан Мун, як вони застигло дивляться на вогонь.