Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

«Ти маєш знати як слід тих людей, які під твоєю орудою, - сказав він мені. - Знати їхні серця. Перемога зовні - від перемоги всередині».

Я вдав, що не чую.

«Схопи чоловіка, - наказав мені Ґа. - Он того, давай йому в душу зазирнемо!»

Я зробив тому чоловікові знак, щоб підійшов.

«Хапай його! - крикнув командир. - Хапай його так, щоб він повірив у це! Бери його, щоб у нього не лишалося жодного сумніву!»

Я підійшов до того чоловіка. Ми подивилися в обличчя одне одному. Він став до мене спиною, і я обхопив його ззаду руками. Озирнувся перевірити, чи цього треба командирові Ґа, - і побачив, що він голий, що його форма купою лежить на землі.

Командир Ґа говорив так, ніби нічого не змінилося:

«Дій так, щоб він вирішив, що ти саме це й зробиш. Хай повірить, що виходу немає. Тільки так можна зрозуміти, чи це йому подобається».

Командир Ґа обхопив з-за спини іншого в’язня: «Треба тримати його. Хай відчує, що ти сильніший, що виходу немає. Може, саме тоді, коли ти схопиш його за зад, він здасться на милість свого бажання - і збудження видасть його!»

Командир Ґа стиснув в’язня так, що в обличчі того з’явився жах.

«Зупиніться!» - гукнув я йому.

Командир Ґа вражено подивився на мене:

«Атож. Оце ти йому й скажеш: зупинись! Я знав, що ти тут єдиний справжній чоловік!»

Командир Ґа зробив крок у мій бік, а я на крок відступив.

«Не робіть цього!» - попередив я.

«От саме це ти й скажеш. - У командира якось дивно зблиснули очі. - Але він не послухає, ось у чому штука. Він сильніший за тебе, і він наближається…»

«Хто наближається?»

«Хто? - посміхнувся Ґа. - Та він самий».

Я почав відступати. «Будь ласка, - казав я. - Будь ласка, не треба цього».

«Так, - продовжував командир Ґа. - Так, ти опираєшся, ти робиш усе, щоб цього не сталося, ти цього не хочеш, ось тому ти мені подобаєшся, ось тому я вчу тебе проводити це випробування. А що ж буде, якщо воно все одно станеться? Якщо його слова для нього нічого не означають? Що, коли в бою він виявиться сильнішим?»

Командир Ґа кинувся на мене, і я прийняв удар. Удар був слабкий. Я боявся всерйоз відповісти на нього. Ґа одним рухом відбив мій кулак, а другим різко стусонув мене. «А якщо ти б’єшся до кінця, а воно все одно станеться? - і далі питав він. - Ким ти тоді будеш?»

Я ударом ноги збив його, і Ґа вражено подивився на мене. Ґа блискавично влучив мені ногою в голову, вона аж крутнулася - я ніколи не бачив такого швидкого удару.

«Цього не станеться, - відказав я. - Я не допущу, щоб таке сталося».

«За це я тебе обрав! - Ґа так засадив мені ногою в живіт, що я відчув, як на печінці утворюється синець. - Звичайно, ти викладешся повністю, з усією своєю силою битимешся. Ти не знаєш, як я тебе поважаю. Ти - єдиний за весь цей час, хто справді захищався, єдиний, хто мене розуміє, по-справжньому розуміє». Я подивився вниз і побачив: командир збуджений, його член люто випинається вгору. І при цьому його обличчям блукала лагідна, якась аж дитяча усмішка. «Я зараз відкрию тобі свою душу, мою велику душевну рану, - сказав Ґа, наближаючись, його стегна напружувалися: він готувався бити ногою. - Буде боляче - не брехатиму, і болітиме завжди, правда. Але подумай лишень: скоро в нас із тобою буде спільна рана. Скоро ми станемо братами в ній!»

Я відступив праворуч від нього, опинившись під лампочкою, єдиною в приміщенні. Підскочив і зніс лампочку ногою - після спалаху бризнули скалки і наче на якусь мить зависли в тумані. Стало темно. Я чув ходу Ґа, чув, як він човгає.

Отак ходять люди, незвичні до темряви.

- І що було далі? - спитав Бук.

- Далі вже була моя робота, - відповів Ґа.

Весь вечір Сан Мун просиділа в спальні. Командир Ґа зготував дітям на вечерю холодну локшину, якою хлопчик із дівчинкою махали під носом у Брендо, щоб той, ловлячи їжу, показав свої зубиська. Тільки тоді, коли вже помили посуд, прийшла Сан Мун у купальному халаті, з припухлим обличчям, із цигаркою. Сказала дітям, що настав час спати, а потім звернулася до Ґа:

- Я маю подивитися той американський фільм. Отой, що, кажуть, найкращий.

Уночі діти з собакою спали на своїй маті в ногах ліжка, і, коли вогні Пхеньяна згасли, вони, лежачи поряд на ліжку, поставили в ноутбук диск із «Касабланкою». Батарея мала протриматися півтори години, то зупинятися не можна було.

Вона одразу похитала головою: який примітивний чорно-білий кінематограф!

Він на ходу перекладав для неї фільм, якомога швидше передаючи англійські слова корейською, а коли слова на думку не спадали, то просто ворушачи пальцями, наче друкував.