Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Підійшла Сан Мун:

- Цей мученик чимось для тебе особливий? - спитала вона.

- Я знав одного чоловіка з таким ім’ям, - сказав він.

- Чи ти знаєш його історію?

- Так, - сказав він. - Там усе було доволі просто. Хоч у нього й була нечиста кров, але він пішов у партизани боротися з японцями. Його товариші сумнівалися в його вірності. Щоб довести, що вони могли довіряти йому своє життя, він покінчив із собою.

- Ця історія тобі близька?

- Я його тезка знав, - пояснив він. - Говорив із ним.

- Ходімо звідси, - мовила Сан Мун. - Раз на рік мені цього місця з головою вистачає.

Хлопчик і дівчинка вдвох тримали повідок Брендо, а собака тяг їх у хащу. Командир Ґа розвів вогонь і показав дітям, як зробити триногу, щоб повісити над вогнем казан. У казанок вони набрали води зі струмка, а коли знайшли місце, де він трохи розливався, заклали витік камінням, залишивши вузьку щілину, і її Ґа запнув своєю сорочкою, а діти бродили у воді, намагаючись нагнати рибу до сорочки. Спіймали десятисантиметрову рибинку - чи то малу, чи може, дорослу, якщо в цьому струмку риба дуже не виростала. Він почистив рибу за допомогою ложки, випотрошив і начепив на паличку, доручивши Сан Мун її спекти над вогнем. Підпечена риба разом із сіллю піде в юшку.

Навколо росло багато самосійних квітів, мабуть, через близькість цвинтарних букетів. Він показав дітям, як розпізнати і збирати дику хризантему: вони разом розтирали її стеблини між камінням. За каменем знайшлася папороть страусове перо - молоді соковиті пагони так і просилися, щоб із них обібрали віялоподібне листя. Унизу одного каменя пощастило знайти лишайник кам’яне вухо з виразним морським присмаком. Вони нашкребли того лишайнику гострою паличкою. Він показав дітям, як знаходити деревій, а разом вони змогли навіть знайти один дикий імбир, дрібний і пекучий. Нарешті вони набрали листя буролистки - рослини, яка залишилася після японців.

Невдовзі казанок уже парував, і на поверхню спливли три цятки риб’ячого жиру, а Ґа перемішував у юшці дикі трави.

- Оце, - мовив Ґа, - найулюбленіша моя страва. У таборі нас тримали на межі голодної смерті. Працювати так ще можна, а думати - уже ні. Намагаєшся слово яке-небудь згадати - а не можеш. Коли ти голодний, відчуття часу зникає. Просто спочатку гаруєш, а потім - темно, нічого не пам’ятаєш. Але коли нас відряджали на лісосплав у гори, то можна було таке готувати. Трави ростуть на горбах усюди, і кожна миска отакої страви додає тиждень життя.

Він скуштував бульйон, той іще гірчив.

- Хай повариться, - вирішив Ґа. Його мокра сорочка висіла на дереві.

- А батьки? - поцікавилася Сан Мун. - Я гадала, що людей посилають у табори разом із батьками.

- Атож, - відповів він їй. - Але мене це не стосується.

- Сумно це чути, - зітхнула вона.

- Мабуть, можна сказати, що моїм батькам пощастило туди не потрапити, - сказав він. - А твої батьки? Вони теж тут живуть, у столиці?

Голос Сан Мун наповнився сумом:

- У мене залишилася тільки матір. Вона на сході. На пенсії у Вонсані.

- О, - сказав він, - так, Вонсан.

Вона мовчала. Він мішав юшку, трави спливали на поверхню.

- А як давно? - спитав він.

- Кілька років тому.

- І вона дуже зайнята, - зауважив він. - Схоже, не має часу писати листи.

Її обличчя стало непроникним. Вона очікувально дивилася на нього, наче він міг би чимось її обнадіяти, принести добру звістку. Але на дні цих очей ховалося чорніше розуміння.

- Я б за неї не переймався, - заспокоїв він. - Думаю, що в неї все гаразд.

Сан Мун усе ж не здавалася втішеною.

Діти по черзі скуштували юшку і поробили мордочки.

Він скуштував знову:

- У Вонсані є що людині робити. Там такий білий пісок. Я на власні очі його бачив. І хвилі сині такі.

Сан Мун відсутнім поглядом подивилася в казан.

- Тож не вір чуткам, добре? - сказав він.

- А які чутки? - спитала вона.

- Та взагалі не треба чуткам вірити.

У 33- му таборі весь особистий самообман поступово спадав із людини, -навіть найфундаментальніші неправди, якими колись формувалася особистість, наче відсихали й падали. У командира Ґа це сталося під час одного побиття камінням. Такі покарання відбувалися біля річки, де берег був укритий галькою. Коли когось ловили при спробі втечі, його по пояс заривали в ту гальку коло самої води, і на світанку повільну, майже нескінченну процесію в’язнів проганяли повз нього. Винятків не було: кинути повинен був кожний. Якщо ти кинув слабенько, охоронці кричали, щоб кидали сильніше, але другого кидка не вимагалося. Він брав у такому участь тричі, але десь у хвості колони, тож покараний на той момент уже був не людиною, а місивом, неприродно пригнутим до землі, масою, від якої вже навіть не здіймалася пара.