Інґеборґ Бахман - Синхрон

Коли Елізабет мимохідь розповідала про своє життя між Парижем і Нью-Йорком, тобто про події й пригоди, свідком яких вона була, бо про власне життя вона ніколи нічого не розказувала, в її віденських друзів чи випадкових слухачів складалося враження, що вони на мить також причетні до того світу, переливчастого, сліпучого, спокусливого, не такого, як їхній, бо Елізабет розповідала добре і з гумором, але вдома, в батька, всі ті історії розвіювались як дим, не лише тому, що пана Матрая вони взагалі не цікавили, а й тому, що вона зауважила, що вона те все хоч і пережила особисто, але знову ж таки й ні, бо в усіх тих історіях було щось сумне й беззмістовне, а найсумніше було в тому, що вона справді бачила все на власні очі, однак її життя протікало поряд по-іншому, минало часто десь далеко від неї, як у того, що день у день ходить у кіно і доводить себе до наркотичної залежності, впиваючись інакшим світом. Про те, що її справді хвилювало, не розповідала вона нічого, бо воно не надавалося для того, щоб про нього розповідати. Що можна було, наприклад, розповісти про один з її останніх репортажів, за який вона одержала відзнаку, «золотого лева», як називала вона її іронічно, бо в тому репортажі, як і в багатьох інших, ішлося про проблеми передчасного припинення вагітності, з усіма тими обурливими історіями, що їх з охотою і з закидами поширює багато жінок. Цього разу їй довелося повоювати на бюрократичному фронті і зустрічатися з лікарями і юристами, всуціль видатними фахівцями з різними поглядами, але й їхні думки, здавалося, були такі ж не чіткі, як і висловлювання тих жінок, і вона, безумовно, знала, що ця проблема тепер дуже важлива «тема», але що з того вийшло, не мало до неї жодного стосунку, а було лиш жахливим нагромадженням готових речень, які вона могла б нафантазувати і не встаючи з-за письмового столу, але Елізабет, якій ніхто не хотів вірити, мусила зробити з того репортаж з моторошними фотографіями й текстами, а коли зауважила, що це все її аж ніяк не стосується, а тим паче тих жінок і тих лікарів, а під час розмови з елегантним, делікатним гінекологом її зненацька охопила така несамовита лють, що вона ледь стрималася, щоб не схопитись зі стільця і не крикнути йому в обличчя, що їй і даром не потрібне все його розуміння і всі його обережні формулювання. Навіщо їй здалися всі ті жінки з їхніми проблемами й чоловіками і їхньою нездатністю сказати хоч одне-єдине правдиве слово про своє життя, і раптом їй захотілося в того лікаря спитатись: а хто запитує в мене, хто запитує в тих, що думають самостійно й відважуються жити, і що ви зробили з мене й багатьох інших з вашим розумінням будь-якої проблеми, і чи взагалі ще нікому не спадало на думку, що людину вбивають, коли позбавляють її змоги висловлюватись, а відтак і переживати, і думати.

Вона, звичайно, не кричала, а ввічливо подякувала і подала блискучий репортаж, від якого її нудило, а коли про нього вже забули, коли він уже зник під купами макулатури, їй дали за нього премію.

Вона ставала чимдалі хмурнішою, як їй сповнилося сорок. Жан-П’єр, пізніший, сказав, що він колись жив з однією віденкою, неймовірно амбітною особою, синхроністкою, але, на щастя, є ще такі жінки, як вона, Елізабет, яка не покине чоловіка заради роботи, і висловив думку, що вони обоє у схожому становищі, бо її вочевидь завжди кидали ідіоти, і що жаль, для них обох, що він від часів тієї афери має бзика і його нудить від самої лиш думки про одруження, навіть з нею.

З Клодом Маршаном, примітивним, небезпечним, зате відверто цинічним чоловіком, який з самих низів кримінального світу пробився до паризької кіноіндустрії і без будь-яких докорів сумління прокручував нечисті справи, було їй урешті найкраще, він мав несамовиту енергію, яка часом передавалась і їй, був такий розпаскуджений, що вона його сприймала як звільнення після всуціль скрупульозних, порядних і виснажених чоловіків, які наводили на неї смуток, і якщо ніхто довкола й не розумів, як вона могла зв’язатися з кимось таким, як цей маленький бандит, вона просто не звертала на них уваги, проте коли вони перестали часто зустрічатися, ті інші вже плазували перед чоловіком, якого більше не вважали бандитом, бо він придбав дві студії з кінодубляжу, а невдовзі знищував одного продюсера за іншим. З Елізабет він ходив ще зрідка обідати і відзначати давні часи, коли він «провернув дільце».

Її щоразу більші успіхи в чоловіків були пов’язані з її дедалі більшою байдужістю, тобто тільки в попередні часи було те, що вона згодом, з усмішкою, називала періодом скорботи й печалі, бо вона ще після кожної втрати плакала і вперто нікого не хотіла, і гордо робила свою роботу, бо не могла робити нічого іншого, як працювати далі. Вона вже більше не розуміла, що такого трагічного було раніше, бо тепер вона була спокійна, врівноважена, і лише питання часу, нагоди, коли вона покладе край цим уже аж надто тривалим стосункам з Філіпом. Бо ж вона не може з доброго дива повернутися до Парижа й сказати Філіпові, хай бере свою піжаму, бритву і тих кілька книжок і зникне, бо так легко не буде, треба ще щось зробити для нього. Фрази на кшталт: ти мені непотрібний, ані ти, ані хтось інший, це ніяк не пов’язано з тобою, це пов’язано зі мною, і я не маю наміру це пояснювати! легко формулювати в думках, але не легко висловлювати вголос у Парижі. І навряд чи вона зможе сказати: мій брат одружився, і між нами більше нічого не може бути, сподіваюся, ти розумієш. Лише надію вона не могла й не хотіла плекати далі, бо якщо протягом майже тридцяти років не зустріла чоловіка, просто нікого, хто б мав для неї виняткове значення, хто б став тим неодмінним, хтось сильний, хто посвятив би її в таїнство, на яке вона чекала, хто був би справді чоловіком, а не диваком, вигнанцем, слабаком чи одним із отих, що потребують допомоги, яких повно на світі, тоді такого чоловіка взагалі немає, а поки немає цього Нового Чоловіка, можна лише приязно й добре ставитись одне до одного, якийсь час. Більше нічого не можна зробити, і найліпше, аби жінки й чоловіки трималися одне від одного подалі, не мали між собою нічого спільного, доки не знайдуть виходу із сум’яття і плутанини, із суперечливості всіх стосунків. І настане день, і з’явиться щось інше, але лише в разі виконання умов, і буде воно сильне й таємниче і матиме справді велич, щось, чому кожний знову зможе впокоритись.