Інґеборґ Бахман - Синхрон

Хоч вона й випила більше, ніж достатньо, хоч і боліла голова і їй здавалося, що засне, поки чекатиме, вона все одно, ледь переставляючи ноги, пішла до ванної, почистила зуби і намагалась привести себе до ладу, як уже задзвонив дзвінок, бо він повернувся швидше, ніж вона припускала, бо вже третя година ночі і майже ніякого руху на дорогах. Вона відчинила, він тихенько зачинив двері, і вона не пам’ятала, чи то він її так швидко обійняв, чи то вона так швидко до нього притиснулась і до самого ранку, відчайдушно, в досі незнаному екстазі, до знесилення і з невичерпною силою, не випускала його з обіймів і відштовхувала від себе, тільки щоб знову притиснутись до нього, не знала, чи потекли сльози тому, що вона вбивала чи воскрешала Тротту, чи вона кликала Тротту, чи вже цього чоловіка, не знала, що належиться покійному, а що живому, і заснула, сягнувши кінця і водночас початку, бо хай що вона думатиме згодом про ту ніч, у різних варіаціях — це був початок її доволі великого кохання, інколи вона казала, її першого справжнього кохання, а інколи, що другого великого кохання, а оскільки вона ще часто думала й про Г’ю, то її третього великого кохання. З Манесом вона ніколи не заводила мови про те, що його до неї потягнуло і в чому причина того екстазу, якого вже більше ніколи між ними не виникало, бо через кілька днів він був просто чоловіком, у якого вона закохалась, мінливим чоловіком, який мав тепер своє обличчя і своє ім’я, а протягом двох років і свою історію та історію з нею, яка вже так окреслилася в обрисах, що вона поступово почала думати, що цілком може в’явити своє життя з ним, своє майбутнє з ним. Коли він раптом від неї пішов, вона злякалася не так тієї раптовості, якої не віщувало ані найменше стирання обрисів, як тяжкої травми і що вона знову залишилась сама. Від цього розлучення їй було набагато важче, ніж від смерті Тротти, вона днями сиділа перед телефоном і чекала на дзвінок, але Манеса не шукала, не могла вона також шукати й причин, чому він пішов, бо їх не було. Уникала також тих кількох людей, яких вони обоє знали, бо не хотіла нічого знати з третіх рук. Через багато днів безглуздого очікування вона все ж відчула потребу з кимось поспілкуватися і поїхала до Відня до лікаря, якого знала раніше. У Відні вона зробила все, щоб не зустріти нікого з друзів, поселилась у маленькому готелі й щодня сиділа в затишному приватному кабінеті чоловіка, який колись був маленьким асистентиком лікаря, а тепер мав ім’я і видатних пацієнтів, і вона не розповідала аж так багато, як вона думала, що доведеться розповідати, а висловлювалась чітко й відповідала на його запитання, терплячі, чутливі запитання, з гумором. Він двічі спробував провести з нею наркоаналіз, який не дав жодного результату, але Елізабет визнала, що це досить цікаво, і через кілька днів він їй сказав, що, дякувати Богові, він ще ніколи не мав тямущішого пацієнта і що її проблеми, якщо їх можна назвати проблемами, є, власне кажучи, інтегративною компонентою її особистості. Привітав її з «ясністю свідомості», а тоді вони порозмовляли ще трошки про речі, непов’язані з нею, майже як приятелі і сповнені симпатії одне до одного. Із сертифікатом «ясність свідомості» вона повернулась до Парижа, сповнена оптимізму, бо справді не сталося нічого такого, чого не стається з іншими. Через день вона раптом розклеїлась, переживала досі невідомі напади страху, бо її ясна свідомість нічого не могла вдіяти з тим фактом, що чоловік, про якого вона вже було думала, що вони становлять одне ціле, відштовхнув її, що вона не в змозі пережити таку просту втрату після набагато важчої великої втрати. Вона страждала ніби після ампутації і вже взагалі нічого не розуміла й сиділа днями безпорадно перед телефоном.

Одного дня вона знову почала працювати, з’являтися між людьми й робити те, що робила раніше.

Не бери його, нічого не бери, долинав ніби крізь марево голос. Інколи допомагала вона собі, вдаючись до цілком примітивних міркувань, наприклад, про те, що Манес постарів би, що тоді його їй не було б достатньо, що раптовий кінець кращий, ніж повільне вмирання почуттів, а одного дня почала допомагати собі також тим, що знову зустрічалася з чоловіками, з Роже і з іншим Жан-П’єром, і з Жаном, і з Люком, і спала з деякими й годинами вислуховувала історії про проблеми і труднощі. Роже йшлося про те, що він мав зобов’язання перед старшою жінкою, яку він називав А. і яку, до того ж, ще й любив, але з іншого боку, познайомився тепер з молодшою, з Б., яка має позашлюбну доньку і яку він не може весь час мучити своїми сумнівами, але найбільше йому б хотілося втекти подалі, бо він не може зважитися, і Елізабет консультувала його обережно, бо було майже зрозуміло, що він обмірковує втечу до Елізабет, якій не дуже хотілося ставати рятівним колом, але раптом він їй зателефонував, коли вона повернулася з Африки, і сказав: ти тільки не смійся! Чи вона його чує, так, вчора, вчора він одружився, з молодшою, з Б., з тією, що з донькою, донька зіграла вирішальну роль, і вона ще того дня пішла на коктейль, на який він її запросив, познайомилася там з Б. й маленькою донькою. Роже підійшов, розпливаючись в усмішці, й потягнув її в бік, коли вона вже переручкалась з багатьма людьми, запевнив, що зателефонує їй прямо завтра, але так і не зателефонував, не зателефонував і наступного дня, і вона знову сиділа, як уже кілька років, днями перед телефоном, шукала відчайдушно пояснень і плакала без упину, а вже більше, ніж через півроку, зненацька, ще раз розплакалась, бо не могла збагнути, що хтось, до кого вона добре ставилась, просто більше не телефонує. Єдине, що вона розуміла, що А. і Б. досить рішучі жінки, оскільки не терпіли одна одної, не кажучи вже, звичайно, про третю, яка розуміла А. і розуміла Б.