Інґеборґ Бахман - Синхрон

Пан Матрай не розсердився, але сидів невдоволений. Тоді сказав: Ти знову надто перебільшуєш, мама була дуже справедлива і любила вас обох однаково.

Елізабет розхвилювалась: А хіба я заперечую, хочу лише сказати, що вона дуже добре знала, що я її ревную до цієї дитини, і хіба не дивно, що я, попри цілковито суперечливі думки й почуття, додержалась обіцянки не мати дитини, бо вже був Роберт. А набагато пізніше сталося ще щось, але не знаю, чому мама мені це розповіла. Одного разу я зібралася з Відня додому, ви навіть не знали, що я приїду, а вночі мама прокинулась, бо Роберт сидів у темряві на сходах і плакав, а коли він перестав плакати і вона віднесла його назад до ліжка, він їй сказав, я знаю, я знаю, вона приїде, мені приснилося, що вона приїде, на увазі він мав, звичайно, мене. Я ще й нині часом ловлю себе на думці, що Роберт — єдина людина на світі, яка вночі зривалася через мене зі сну й раділа, і плакала, і знала, що я приїду.

Пан Матрай похитав головою і сказав: Мені це, на жаль, заскладно, як Роберт міг знати те, чого ми не знали, ви двоє, Роберт, власне, також, ви завжди мали бурхливу фантазію, уявлення не маю, від кого вона у вас, але не від матері і не від мене — це точно. Пам’ятаю лише, як Роберт, ще геть малий сопляк, сказав мені, що він не хоче, щоб ти виходила заміж, молодий пан брат не воліють, бачте, давати дозволу, і я йому, звісно ж, сказав свою думку. Вибач, я справді не хотів заводити про твій шлюб і завдавати тобі болю! Елізабет, яка думала про геть щось інше, з полегшенням, втішила його, сміючись: Не завдаєш ти мені ніякого болю, мій шлюб був справді дуже дивний, фактично це єдине, що було дивного в моєму житті, але знаю, ти б ніколи не зносив бідолашного Г’ю.

Над урвищем, що раптово спадало наприкінці дороги № 7, Елізабет лягла на землю і, через пекуче сонце, що знову вийшло з-за хмар, зняла, зітхаючи, куртку, взуття і шкарпетки, їй так хотілося пити, що випила б озеро, якого вона звідси просто не могла дістатися, але з цією думкою їй довелося змиритися, вона впоралася з цим, як і з багато чим, сягнула поглядом аж поза озеро, зупинилась там, де сходяться межі трьох країн, добре було б там оселитися, в тиші при кордоні, де ще є селяни й мисливці, і мимоволі подумала, що вона теж би почала зі слів: До моїх народів! Але не послала б їх на смерть і не спричинила б розмежувань, бо ж вони добре жили одне з одним, були, звичайно, непорозуміння, ненависть і невдоволення, але ж не можна покладатися на те, що люди керуються здоровим глуздом, і вона з усмішкою згадала батька, який одного разу цілком поважно заявив, що тоді панувало цілковите безглуздя і відбувались дивні речі, і це всі якраз розуміли, бо вони всі докупи були дивними людьми, революціонери теж неабияк злякалися, коли вже не було безглуздої велетенської імперії, яку так ненавиділи, але все ж більше любили. Але вона більше не дасть заразити себе тією хворобою, ексцеси якої дедалі рідше трапляються, лише від одного вона, звичайно, не може відступитися, від своєї моралі, бо її мораль звідси, а не з Парижа, і не має нічого спільного з Нью-Йорком і нічого не має з Віднем. Загалом вона що два або три роки приїжджала до Відня, десь на тиждень приблизно, завжди щаслива, завжди з іншим супутником, інколи з двома, і так само не до кінця розуміла, що вони за люди, як не розуміли їх до кінця і її віденські друзі, які з жадібною допитливістю насолоджувалися приїздами Елізабет. Єдину катастрофу в джунглях віденських пліток спричинив акурат вельми стриманий і тактовний Атті Альтенвюль, сказавши якось, що про Матрай судять страшенно несправедливо, бо саме вона як ніхто створена для життя з одним-єдиним чоловіком, але тоді сам сидів ошелешений від своїх слів, бо інші ошелешено дивились на нього, і не міг пояснити, на чому ґрунтуються його судження, а його дружина знайшла для себе найпростіше пояснення, що він, раніше, звичайно, до одруження, начебто мав щось із трохи старшою за себе Матрай, і Антуанетта дивилась на Атті ласкавим поглядом, бо загалом пишалася таким досягненням. Вона обговорювала приїзди Елізабет з купою знайомих під щонайсуворішою присягою тримати все в таємниці, а це означало, що таємниці зберігалися б краще, якби потрапляли до газет, бо тоді їх, може, б і не зауважили. Від знайомства з Матрай Антуанетта мала велику користь, бо навіть в Альтенвюлів не було аж так багато знайомих, які постійно мали справи зі знаменитостями, до того ж, не лише професійні, а й просто собі зустрічалися з тими всіма недосяжними особами, художниками й кінозірками, політиками й Ротшільдами на пікніку чи за вечерею, а Антуанетта, яка, як і багато віденців, хоч і виказувала щире захоплення акторами і навіть Фанні Ґольдман із задоволенням і сердечно запрошувала в гості, але ніколи не зустрічалася із справжніми кінозірками, щодо яких демонструвала якнайбільшу зневагу, але саме тому виявляла дитячу зацікавленість, допитуючись, що відбувається на голлівудських вечірках і яка Ліз Тейлор насправді і як виглядає, і Елізабет була дещо здивована, бо такі люди як Альтенвюли й ногою не ступили б до того напівсвіту, не спілкувалися б з людьми, чиє приватне життя обсмоктують на сторінках ілюстрованих журналів, і хай кіноакторкам і фотомоделям, куди не глянь, і вдається одружуватися з аристократами, втім такі жінки навряд чи уявляють, що нащадок роду Альтенвюлів підмітатиме радше вулиці, аніж покажеться десь попідруки з якоюсь там фотомоделлю, а про таких, як принцеса Монако, Антуанетта казала: я ж не кажу, що вона погано виконує роль, але акторка є акторка! Про Фанні Ґольдман вона б ніколи не встругнула чогось подібного, бо про неї вона просто казала: Фанні, в ролі Іфігенії, істинна королева.