Інґеборґ Бахман - Синхрон

Той вечір у Парижі вона запам’ятала назавжди, їй не треба було напружувати пам’ять, щоб його пригадати, його вона пам’ятала щодня, навіть коли вже давно повернулась, коли поїхала з Нью-Йорка, а винний у тому один віденський журналіст, який був у Парижі проїздом, зателефонував їй і хотів передати вітання, якесь повідомлення чи прохання. Вона не пам’ятає, чому з тим чоловіком вона взагалі зустрічалася, може, під час телефонної розмови просто випадково сказала «добре» й пішла до маленької кав’ярні на бульварі Сен-Жермен, і, звісно, не було нічого важливого, не важливий був і той молодий віденець, який хотів за неї заплатити, бо знав якихось там людей у Відні, яких вона також знала, бо він також журналіст, Мюльгофер чи Мюльбауер, здається, а тоді він раптом запитав: ви ж знали графа Тротту, правда? Елізабет роздратовано відповіла, що ніяких графів Троттів ніколи не було, а якщо він має на увазі тих легендарних Троттів, що одержали дворянський титул, через непорозуміння, то рід їхній уже давно вимер, ще 1914 року, є, звичайно, нащадки за побічними родоводами, але вони не дворяни, і що деякі ще живуть у Югославії, а один у Парижі. Віденець дивився на неї якусь хвилю зосереджено, а тоді сказав: тож таки в Парижі, тоді це він! Оскільки Елізабет ця розмова дедалі більше дратувала, бо вона не хотіла розмовляти з незнайомцем про Франца Йозефа і вся ця метушня з графами Троттами її обурювала, вона покликала кельнера. Коли вони обоє незграбно сперечалися щодо рахунка, чоловік із Відня, перш ніж вона від нього відкараскалася, повторив, що в кожному разі це паризький Тротта і чи вона не знає, що він застрелився, кілька місяців тому у Відні, що було багато галасу, бо не могли знайти нікого з родини і взагалі нічого не можна було знайти в маленькому готельчику, окрім паспорта, а тоді з’явилися припущення, — він, мовляв, з’ясовував, — що це може бути праправнук героя битви під Сольферіно, про якого він намагався знайти хоча б якісь відомості в архівах, але так нічого і не знайшов. Елізабет, яка ще не тремтіла, енергійно сказала: що за дурниця, його дід був бунтарем, а не відданим прислужником свого покровителя як нащадки героя битви під Сольферіно.

Але оскільки вона вже не розуміла, чому вона каже все це цьому надокучливому чоловікові, то підвелася, гукнула розгублено таксі і, затремтівши всім тілом, мовила: будь ласка, допоможіть мені знайти таксі, в мене важлива зустріч!

Того вечора її запросили на Bateau Ivre, і коли вона лежала в себе на ліжку й думала про своє єдине й велике кохання і про звістку, масштаб якої той віденець узагалі не був у змозі збагнути, вона не плакала, їй просто була несила підвестися, не могла навіть принести склянку, щоб щось випити. Спробувала його покликати, промовляючи всі його імена, Франц Йозеф Ойґен, імена, в які його батько вклав усе, справжню силу й цілковите безсилля, щоб забути. Зателефонували друзі, Моріс і Жан-Марі, і вона намагалася сказати, що не може, що втомлена до смерті, але ті двоє тарахкотіли один поперед одного в телефон, у досить доброму вже гуморі, сміялись і сказали, що зараз заїдуть, і Елізабет не встигла ще навіть заперечити, як вони вже поклали слухавку. Вона вперше одягнула сукню не з наміром комусь сподобатись, а щоб не забути, зношену, пом’яту вовняну сукню, яка довго лежала складена в шафі і яку вона спробувала, ледь у стані піднести руку, розгладити на собі, бо згадала, як Тротта один-єдиний раз пішов з нею по крамницях і крокував перед входом сюди-туди з лютим нетерпінням, бо йому здавалося, що вона надто довго вибирає, тоді як вона ще ніколи так швидко не схоплювала ту, що потрапила їй до рук, аби лиш її розміру, і ось тепер одягнула вона свою жалобну сукню, траурну сукню, сукню, яку купувала з Троттою, спустилася в ній сходами до автівки, де вже сиділо четверо. Ніхто не відрекомендував її дівчині, яка з неабиякою самовпевненістю знову сіла на переднє сидіння, а чоловік за кермом, чиє ім’я їй ніхто не назвав, обернувся, подивився на неї хвильку, надто довгу й насмішкувату, і мовив: то це ви? Її друзі, притиснувшись одне до одного з нею на задніх сидіннях, ніяк не вмовкали. Моріс сказав: вважай, Елізабет, він небезпечний. Жан-Марі сказав: будь обережніша, мушу конче застерегти, на нього всі вішаються. Вона нічого не відповіла, мовчала і далі за столом, і лише випивши склянку вина, почала розмовляти, про щось неістотне з Морісом, а коли побачила, що незнайомець підводиться, щоб принести манірній дівчинці щось з гардеробу, й нагнувся до неї, щоб запитати, може, і їй щось треба, вона вийняла з гаманця монету, простягнула її йому й непоштиво мовила: киньте її до музичної скриньки! Ні, вона не хоче якоїсь спеціальної пісні, вона взагалі нічого не хоче, нехай натисне навмання. Коли він повернувся і знову надміру ввічливо вклонився, ніби його щось у ній звеселяло, її платівка впала на диск, і залунала музика, не шансон і не гіт, не натужний спів і не горлання під музику, твір, якого вона ще не чула, але згодом чутиме його часто впродовж року, бо лише згодом його крутитимуть усюди, легке джазове опрацювання давнього мотиву, якого вона не впізнавала. Вона слухала, зціпенівши й занурившись у себе, ні на кого не дивлячись, і лише відчувала, що дівчинка зарухала в такт плечима і що рухалась вона тільки заради цього незнайомця. Елізабет відклала також прибори, не могла їсти під час панахиди, ще трошки ввічливо почекала, а тоді сказала, що їй треба негайно додому, попросила Моріса викликати їй таксі, а інших, що нехай, будь ласка, не турбуються. Але її ніхто не зрозумів, бо всі голосно дискутували, чи не піти їм іще в «Саша» або ще кудись, і вона нарешті сиділа, чекаючи знесилено на інших, сама з незнайомцем в автівці, тоді як ті, напівп’яні, сперечалися поблизу. В автівці вони сиділи мовчки, а тоді він сказав, що піде подивиться, чи з ними все гаразд, а вона сказала, знову непоштиво: ні, спочатку відвезіть мене на зупинку таксі, я не в тому настрої, щоб іти в «Саша»! Як вона за якийсь час разом з іншими там все-таки опинилася, вона не розуміла, пили шампанське й танцювали, і вона підвелася й танцювала з тим несимпатичним їй чоловіком, а під час короткої перерви глянула на нього пильніше й мовила: а ви також не француз, у кожному разі несправжній. Підроблений, сказав він вдоволено, із Золотогрода, з Галичини, до того ж, містечка того вже й так немає, але про щось таке вона, без сумніву, ще ніколи не чула. Елізабет мовила зумисне: ні, звичайно, не чула, уявлення не маю, навіть не знаю, як її й вимовити, ту назву! Потім, однак, намагалася танцювати як треба, а не просто переставляти ноги зі знудженим виглядом, і хоча вона ніколи не любила танцювати, їй вдалося танцювати по-справжньому. Раптом всім стало досить, і вони пішли, спочатку він відвіз її додому, а перед дверима твердо сказав: відразу повернусь, ще мушу спекатися тієї орави.