Інґеборґ Бахман - Синхрон

Про Манеса думала вона дедалі рідше, а відтоді, коли вже більше не шукала причину його зникнення, мимохідь згадала, що він їй якось сказав, що з такими жінками як вона він ніколи не мав нічого спільного, що винний у тому, мабуть, Моріс, бо він тоді йому всі вуха проторохкотів, яка вона інтелектуалка, аж нудило, а розумні жінки для нього — не жінки, тоді він лише тому так розізлився на неї, бо вона сиділа в тому ресторані вся така мовчазна і зверхня.

Елізабет не сказала йому, через яке страшенне непорозуміння вона опинилась там того вечора, що вона була хоч і мовчазна, але в жодному разі не зверхня. І він так і не довідався, в який спосіб переплелися її прощання з Троттою, її воскресіння завдяки йому і таке слово як Золотогрод.

Цього разу вона перейшла горішньою дорогою через узгірок, хоча знову час од часу пускався дощ, і побігла вниз на стежку, яка вела до озера, але коли вийшла з лісу, побачила, що стежка безслідно обривається на галявині, і оскільки не було жодної позначки, вона повернула ліворуч, тоді праворуч і врешті пішла прямо, щоб подивитися, куди далі. Зупинилась останньої миті, бо якби, занурившись у думки, ступила ще хоч крок, то скотилася б униз, і вона обережно, стоячи на самому краї галявини, подивилась, що то за урвище, якого тут ніколи не було. Звичайно, вона відразу зрозуміла, що схил не сам обвалився, його знесли бульдозери. Було видно ще свіжу вогку землю, і перед нею розкинулось велетенське розлоге будівництво, тут, мабуть, має проходити той автобан, що про нього якось згадував пан Матрай, який уже не міг так далеко ходити, з осудом, бо мине не один рік, за типової тут млявості, коли його добудують. Вона ходила край урвища то туди, то сюди, шукала, де можна спуститись, але хай де ступала крок і пробувала сповзти вниз, не знаходила нічого, за що можна було б ухопитись, ні куща, ні дерева, тільки гола й рихла земля, вона б умить скотилася на сто метрів униз. Тоді взялась обстежувати будівельний майданчик, на якому ніхто нічого не робив, лише далеко-далеко, куди не догукаєшся, простувало двоє робітників, важко ступаючи розрихленим ґрунтом траси, і вона до них не докричалася б, щоб запитати, де тут можна спуститися і пройти до озера. Сіла край урвища й міркувала, а тоді повернулася смутна на горішню дорогу, насилу знайшовши її ледь протоптаний кінець. Тож тут не пройдеш, дорогою № 1 не пройдеш, тоді завтра вона спробує дорогою № 7 або 8, бо ж вони мали б залишити хоча б одну дорогу, принаймні, щоб можна було зійти з лісу вниз до озера. Пішла назад, вдивлялась у сонце, що раптом визирнуло з-поміж дерев, хоч і несильне, зате пекуче, і раннього пополудня, коли пан Матрай підвівся після короткого пообіднього сну і занепокоєно запитав, де вона так довго була, вона розповіла, що з горішньої дороги не можна спуститися вниз і що там будують трасу, але нікому навіть на думку не спало встановити застережний знак. Там справді небезпечно, якщо, хтось нічого не відаючи, бігтиме й гадатиме, що дорога веде вниз. Пан Матрай сказав, що це типове неподобство і що він страшенно радий, що вона повернулась. Вона, звичайно, перебільшує, заспокоїла вона пана Матрая, бо він уже почав непокоїтися, що вона так далеко ходила, задалеко як на перші дні, але вона може спробувати й іншими дорогами, сказала вона, а тоді вони пили каву в саду й розмовляли про колишні часи, здебільшого про ті, які він найкраще пам’ятав, і лише принагідно і з гумором про весільну подорож до Марокко, бо вони з пані Матрай після весілля зібрались і просто помандрували пішки через Розенталь і Любельський перевал до Бледа, і це була гарна мандрівка, хай і не подорож, а Елізабет знову заглибилась у Робертові плани, в Робертове майбутнє і принагідно думала знесилено про власні плани. З’явилась слабенька підозра. Роберт і Ліз не мають майбутнього, мають лише молодість, а майбутнього не мають. Елізабет не одержала свого майбутнього, і її батьки його теж не одержали, нічого не виходить з того майбутнього, що його обіцяють кожній молодій людині. Цього разу вона вже більше не запрошувала батька на вечерю до ресторану, або й навіть до Парижа, їй більше не хотілося показати йому Париж, бо після того, як він повідомив, що не прилетить на весілля, вона твердо знала, що батько вже ніколи нікуди не піде на вечерю і не вирушить у дорогу. Свою останню подорож він здійснив сам до Сараєва в сімдесят років.

Пан Матрай сказав, що він не розуміє, чому досі немає листівки від Роберта й Ліз, а Елізабет заспокоїла його, бо ж не будуть молоді відразу сідати й писати листівку та й пошта йде дедалі довше і взагалі від часів диліжансової пошти ще ніколи пошта не йшла так довго, лише коли з’явились швидкі літаки і щоразу швидші потяги, і вона не бачить причини непокоїтись, до Різдва листівка прийде. Хоча вони розмовляли про Робертове майбутнє, мало що уявляючи про те майбутнє, Елізабет спало на думку щось дивне, бо вона думала про Манеса і що колись йому, сміючись, сказала, що в неї було все навпаки, спочатку вона полюбила дитину і лише набагато-набагато пізніше чоловіка. І якщо жінка любить спочатку дитину, а тоді чоловіка, то навряд чи можна сподіватися, що з нею все гаразд. Оскільки Елізабет не була певна, їй захотілось порозмовляти про це з батьком, і вона запитала, чи він ще пам’ятає, що вона, багато-багато років тому, досить дивно поводилась через Роберта і страшенно погано ставилась до мами. Пан Матрай, з насолодою попиваючи каву, бо година після пообіднього сну була для нього найкращою годиною протягом усього дня, мовив, не переймаючись: Та де там, я нічого про це не знаю, не розумію, про що ти, що могло бути між тобою й матір’ю? Елізабет почала розповідати: Тож ти не знаєш, що ми з мамою ненавиділи одна одну, лише через Роберта, звичайно. Бо мама не могла зрозуміти, що шістнадцятирічна, якій вона вже тричі пояснювала те, що, властиво, пояснюють дівчаткам у такому віці, раптом кинулась до неї з криком і запитала, чи Роберт узагалі її дитина, так само він міг би бути і її дитиною. І одного разу мама не втрималась і вперше і востаннє дала мені ляпаса, що мене, звичайно, ще більше розлютило, і я їй сказала, що єдине, в чому я твердо переконана, що я ніколи не матиму дитини, бо не витримаю, бо вона не буде така гарна й неповторна як Роберт. Мама була тоді, напевно, в жахливому стані, бо ж ми фактично боролись за цю дитину, а Роберт, який, звісно, й уявлення не міг мати, як у нього виявилося дві матері, доводив маму до ще більшого розпачу, бо засинав лише при мені, пам’ятаєш, тоді, як він перший раз перехворів.