Інґеборґ Бахман - Синхрон

Елізабет тепер зрозуміла, коли розмовляла з батьком, що Тротта все ж таки був австрійцем, у неприйнятті, як батько, який, однак, не те, щоб не приймав і відкидав, а засуджував усе, що ще виглядало «начебто», начебто ще можна вести мову про той дух, і вперто наполягав на тому, що помилку історії так ніхто й не виправив, що рік 1938 не був громом серед ясного неба, що австрійський дім уже давно дав тріщину, що все потому було лиш наслідком тієї тріщини і що його світ, якого він до кінця так і не пізнав, був остаточно знищений 1914 року, він ніколи не розумів, як він опинився в цьому часі, державний службовець, у часи, коли вже давно не було державних службовців, не зосталось нічого, що він під цим розумів. Він любив заводити мову, з повагою і не без критики, про попередні часи, звертав увагу на кожну помилку, не випускав жодної повз увагу, ніби сам її допустився, і Елізабет дедалі більше хотілося слухати батька, відколи він постарів, бо раніше її це мало цікавило. Для неї існувало тільки майбутнє, а ще вона знала, що він, хоч у глибині свого єства і не був соціалістом, ніколи не міг ним стати, не зрадивши самого себе, завжди голосував за «червоних». Буркотів тільки: задля пришвидшення! І щоб припинилось оце лицемірство, бо він не любив усіх тих кривлянь і звертань до минулого, бо те, що він пам’ятав, було геть не таким, і нині більше нікого не цікавило. Він лише всміхнувся, коли Роберт, навчаючись на першому курсі, прийшов з університету й тріумфально заявив, що проголосував за комуністів, і сказав: Ти тільки глянь, який сопляк, голосує за комуняк, і винна, звичайно, Елізабет з усією тією просвітительською балаканиною з великого світу, кажи, правда? Світ колись уже був справді великим і дещо прогресивнішим, але не буду вам пояснювати. Робіть так і далі, а що тут такого.

Елізабет тоді досить-таки збентежилась і обурено закричала: Я лише розповідала і завжди казала, що думаю, і ще нікому не давала порад, чому ти вважаєш, що саме я вплинула на цього сопляка. Може, він і сам добре знає, що робить, ти ж завжди хотів, щоб ми думали своєю головою й не шукали виправдань у тому, що молоді, щоб не поводились як малі діти, безвідповідально, бо що дитина в дванадцять чи в тринадцять років не зрозуміє, того не зрозуміє вже ніколи. Ти сам винний зі своїми поглядами, не я.

Хай як дивно, але і донька, і син любили пана Матрая однаково, і мабуть, це було пов’язане з тим, що він ніколи нічого не казав і не робив, щоб його любили, навіть своїм дітям, ніколи не посилався на жертви зі свого боку, а їх було чимало, жертв заради цих дітей, ніколи не нарікав, як збирав гроші на завдаток за цей будинок на Лаубенвег і як оплачував його частинами протягом десятків років, він не очікував за це вдячності, як не очікував її і за те, що не одружився вдруге, бо привести додому мачуху для Елізабет і Роберта йшло врозріз з його переконаннями, і добре зробив, бо після смерті пані Матрай і одне, й друге, не усвідомлюючи того, ставали до нестерпності жорстокі, щойно відчували, що якась жінка опиняється поблизу батька.

Елізабет усвідомила це через багато років, і коли Роберт якось гостював у неї в Парижі, коли ще ходив до гімназії, вона сказала: А чи знаєш, чи ти коли-небудь замислювався, що ми все маємо завдяки йому, він — велика людина, а ми невдячні, навіть не подякували йому. Уяви, якби він одружився, а на це він мав цілковите право, як би ми повелися, як би це налаштувало нас проти нього й проти тієї жінки. Сьогодні ми б уже зрозуміли, але чи були б раді, досі не знаю. Здається, що тоді він нічого не мав би проти тієї пані Йонке, симпатичної такої, твоєї вчительки, і він їй, безумовно, також подобався, бо вона домагалась прихильності в мене, ніби все залежало від мене, а не від нього, і вона була добра жінка, вони добре б жили. Але чи увляєш нас разом з пані Йонке в нашому домі? Я ні. А тепер він залишається геть сам, невдовзі й ти приїжджатимеш додому лиш на кілька днів, а що ти зробиш з будинком, дорогий мій Роберте? Рано чи пізно ти його продаси, цього разу він зі мною розмовляв на цю тему, і ми узгодили, що будинок залишається тобі, але за мною залишається право на одну кімнату на старість, на глибоку старість. Сподіваюся, що не обтяжуватиму тебе своєю глибокою старістю, до того ж невдовзі матиму власну квартиру, а колись вийду заміж, щойно матиму час. А коли ти одружишся, хтозна як буде, бо, може, твоя дружина мене не любитиме або я її, і тоді все піде намарно, все, що він для нас зробив.

Ту кепську розмову Елізабет необачно закінчила словами: я батькові сказала, щоб він не раз ще добре все обміркував, бо тоді матиме принаймні про що думати, між твоїми поганими оцінками з латини й моїми приїздами.