Інґеборґ Бахман - Синхрон

Перед розгалуженням на дорогу № 5 вона сіла на землю, звідси через замок Фраєнтурн можна спустися вниз, але лише до Платтенвірта, і вона, звичайно, так і зробить. Звідти, де ще не закінчується місто, дуже близько до набережного променаду, але саме туди їй не хотілося, бо так вона опиниться на вулиці серед людей, на Філлахерштрасе не можна показуватись ні в якому разі, в такому вигляді не можна виходити на люди, вона, звісно, могла б, для неї це не проблема, але надто швидке злиття доріг № 5 і 6 їй не подобалось, і вона хоч і пішла вниз, але тоді зупинилась посеред галявини, треба було шукати стежку далі, звідси навіть озера не було видно, з низовини, десь обов’язково має бути стежка, але навпростець іти не можна, і ще трошки поникавши, пошукавши стежок, вона повернулась і пішла горішньою дорогою додому.

Пан Матрай довго бунтував проти телефону, він, мовляв, не потерпить тут ніякого телефону, й іронізував з приводу розмов своїх дітей, про те, що дзвонять якісь чоловіки, які не знають німецької і просять Елізабет, і щоразу казав, записуй, скільки ти нателефонувала, бо Роберт мусить оплатити рахунок. Хоча спочатку Елізабет пробувала спонукати його провести телефон і думала, що обведе його довкола пальця, бо ж вона його донька, але перехитрити батька вдалося все ж не їй, а Робер-тові, за умови, що він оплачуватиме телефон, а Елізабет оплачувала лише свої розмови з Робертом. Пан Матрай з усмішкою вимагав додержання цієї умови лише тому, що він не хотів телефону, бо він би залюбки оплачував усі їхні рахунки, але нехай це буде їм невеличка наука і символічне покарання. Спочатку він не любив того апарата, бо той йому заважав, дзеленчав, коли він прилягав пополудні чи був у саду або починались новини. І діти телефонували завжди такої недоречної пори, десь із-за кордону. Спочатку він був тільки роздратований і щоразу коротко казав: краще напиши, напиши листа, від тебе вже три тижні нічого немає, а тепер передають новини.

Згодом він загалом був радий, що Роберт домігся свого, і оживав, коли телефонували діти. Злякався лише одного разу, коли Елізабет якось зателефонувала з Нью-Йорка, бо подумав, що вона тяжко хвора, але вона хотіла лише запитати, чи він може взяти для неї витяг з міського архіву, бо не може знайти всіх документів, метрика також кудись поділась. Згодом він констатував, що його легковажна донька взагалі втратила відчуття міри, бо зателефонувала лише тому, що цієї ж миті конче хоче вийти заміж, тоді як вистачило б і листа.

Наступного ранку йшов дощ, Елізабет і пан Матрай сиділи разом за сніданком, газету ще не принесли, й вона мовила: не знаю, таке літо, не буде вже літа. Пан Матрай вибачився за каринтійське літо і сказав, що нині вони б могли ризикнути й поїхати до міського пляжу, бо через дощ багато людей залишаться вдома, й піти до Лоретто, бо дощ для неї не перешкода, і ні він, ні вона не хотіли натрапляти на людей. Сіли в автобус і на площі Святого Духа пересіли на автобус до озера.

Це вже не був старий трамвай, з відкритими літніми вагончиками, великою кількістю дітей, що висіли на сходинках, і дорослих на лавках одне навпроти одного. Більше ніде на світі не було кращого літнього трамвая за клаґенфуртський. Нині ж просто сідали до автобуса, який виглядав як і всі автобуси будь-де. Вони пішли пішки до Лоретто і були першими і єдиними, хто прийшов плавати.

Елізабет уже була одягнена в купальник під сукнею і скинула її на мості. Пан Матрай довго переодягався в кабіні, а тоді вони хвилин із двадцять плавали в доволі холодній воді. Ні йому, ні їй не хотілося виходити й повертатись додому, бо було дуже добре, вона мерзла й дико борсалась у воді, щоб нагрітися, вона справді страшенно схудла, останнім часом. Проте вона ще раз пішла плавати, батько також пішов ще раз, і вони зустрілись у воді біля колоди, що стриміла з води як буй. Daddy, І love you, крикнула вона йому, а він у відповідь: що ти сказала? Вона крикнула: нічого, мені холодно.

Повертаючись додому, вони минали велетенські кемпінги, і пан Матрай прохопився кількома дошкульними зауваженнями, не без вдоволення, що людей тут напхом напхано, товчуться одне в одного на голові, добровільно. Саме тому він сам би ніколи сюди не прийшов, хоч і досі любить плавати, як раніше, але до осені на озеро вже не поткнешся, тут самі німці. І взявся міркувати: тут узагалі більше нікого немає, тільки німці, тепер вони врешті домоглися свого, тепер вони нас купили, а ті їм не поставили жодних перепон, наші дурні з уряду, вони ж мали б передбачити. І от на старості років йому доводиться дивитися, що Каринтія в руках німців. Селяни продали їм уже майже всю землю, нові власники поводяться вже як господарі, а не як гості. На австрійця під час сезону ніхто навіть не гляне, меню в ресторанах повні чудернацьких назв, яких жоден австрієць не зрозуміє, коли він прочитав у Ронахера замість сирника «творожний торт», то підвівся і вийшов, і ноги його більше там не буде. Пан Матрай сказав обурено: А наші люди сидять і нічичирк, думають, що це добре для валютних надходжень і для іноземного туризму. Але це не має жодного стосунку до туризму, це те саме, що окупація. Елізабет хоч і знала, що вже багато років половина мешканців Райнсько-Рурського басейну вдирається на територію Каринтії, не багаті, звичайно, ті б нізащо не подалися до такої бідної країни, але так само, як і батько, який голосує за «червоних», сказала, що це всуціль пролетарі на своїх смердючих великих автомобілях, руйнують країну, і що це вже просто занадто. Куди не поткнись, тільки й чуєш горлання тих пролетарів, дудлять пиво, миють без кінця і краю свої автівки, а тоді женуть до «Фенеції». Елізабет думала собі, бо не хотіла ще більше нервувати батька: це озеро вже більше не наше озеро, вода в ньому має інакший смак, і плавати в ньому інакше. Нашим воно було лише півгодини під час дощу. Пан Матрай повторив ще раз, коли вони їхали вже автобусом: німці мають тепер усе, і він не хотів, щоб це сталося ще за його життя. Війну вони програли, але лише на переший погляд, тепер вони окуповують Австрію насправді, тепер вони можуть її собі купити, і це гірше, продажна країна — це гірше, ніж одурманена й розбита. Не можна себе продавати.