Інґеборґ Бахман - Синхрон

Лише коли вона сиділа з Робертом на Пляс-дю-Тертр і щось йому пояснювала, чого він іще не розумів, а він розповідав їй про перші гнітючі для нього шкільні історії, насамперед про що балакають інші, про бабів, і зізнався, що сам також мусить вдавати, ніби знає бозна-скільки всього про бабів, щоб інші не подумали, що він не має ще ніякого досвіду, й вона з готовністю прийти на допомогу щось йому казала й погоджувалася з його припущеннями, що інші мусять вихвалятися, бо якби вже мали щось, з «бабами», то не заводили б про це мови. Вона почувалася корисною як колись, на початках, коли найважливішим для неї було міняти йому підгузки й не спати через нього ночами, бо він так часто прокидався і плакав як дитина вночі, але не за пані Матрай, а за Елізабет, а тоді їй спало на думку, який жах, що вона сказала про батька, а саме: бо тоді матиме принаймні про що думати, і вже майже не слухала Роберта, сказаного не забереш назад, вона лише сподівалась, що він добре не розчув, зосередившись думками на труднощах свого статевого дозрівання та своїх шкільних труднощах. Якщо ти, звичайно, перший у класі з хімії і не любиш латини, тоді… вона не сказала б, що виголосила якусь повчальну промову, але між першим аперитивом, який пив Роберт у своєму житті, і тихою ніччю, що простелилася над Пляс-дю-Тертр, між виваженими фразами, які його заспокоювали, бо це ще не найбільший сором, коли шістнадцятирічний ще не спав з дівчиною, і що все це дурні хвастощі, і Елізабет, з її відкритістю й досвідом, якщо взагалі існує щось таке як досвід, таки більше знає про те і все ж вона не одна з «бабів», які в школі відіграють найбільшу роль, вона з ніжністю й любов’ю думала про батька і заприсяглася собі більше ніколи не казати чогось такого, що завдасть їй більшого болю, ніж тій людині, про яку вона так висловлюється. Цього вечора вона вигнала Роберта зі свого ліжка, який, трохи захмелівши від першої в своєму житті чарки анісівки, почав гладити її по волоссю й по обличчю, бо цьому врешті має настати край чи радше взагалі не можна допускати, щоб починалось.

Під час невеличкої пообідньої прогулянки до ставків Елізабет розповідала, що також і дорогою № 8 можна дійти тільки до будови, на що пан Матрай зауважив, що це його більше не дивує, що він не помилявся у своїх песимістичних здогадах, на що вони здатні, ті планувальники й будівельники. Але якщо вона спробує дорогою № 1 пройти далі, аж через корчму Єроліча, то там має бути стежка, можна зійти вниз до озера, але якщо й так не вдасться, тоді він зробить виняток і поїде з нею до озера, рано-вранці, коли ще немає стільки людей, туристів і автобуси не переповнені. Бо плавати він ходив, хай і рідко, лише в середині вересня, коли вже немає небезпеки від окупантів, купи автомобілів і галасу на озері. Чому вона вважає, що тут на Лаубенвеґ так тихо, він не розумів, бо часом тут довкола було більше шуму, ніж у неї в паризькій квартирі, але це інакший шум, то загавкає десь собака, то проїде за рогом автомобіль, а через десять хвилин іще один, а такий уривчастий шум лякає насправді більше, ніж компактний, суцільний шум у великому місті. Пан Матрай не тямив себе від люті, коли хтось, не зважаючи ні на кого й ні на що, проїжджав повз автом, а одного разу один навіть насмілився на цілий день поставити свою автівку перед хвірткою, так, а однієї ночі навіть два автомобілі зупинились поблизу, повідчиняли дверцята, голосно балакали, в’яви, вже майже опівночі, але тоді йому ввірвався терпець, і він крикнув їм щось з вікна. Вдоволено зауважив, що ті вмить затихли, і чогось такого, скандального, відтоді більше ніколи не було. Часом чути також, як галасують сусідські діти, небагато дітей, зате виразно, а ще виразніше чути голос молодої жінки, яка верескливим, пронизливим голосом гукає тих дітей з вікна. Хлооопче! Дитино! Хлооопче!

Попри все тут було тихо, але та тиша струменіла з безгоміння будинків, бо в цілому кварталі, який колись, за юності Елізабет, повнився життям, бо за всі будинки повносили заставу молоді сім’ї з дітьми, мешкали тепер самі старі люди. Пан Матрай мовив спокійно: Пані Йо-нас, пам’ятаєш, та, що приїхала із Штирії і чий небіж, кажуть, став тепер знаменитий, навіть по радіо про нього розповідають, поет, пише самі якісь нісенітниці, але не мені судити, померла взимку. Діти пані Вук виїхали до Канади. А Едмунд, чекай, він хіба трошки старший за Ро-берта, виїхав до Америки. Пан Арріґі помер місяць тому. Як, не пам’ятаєш? Він жив колись із Келаґ.

Такі повідомлення про смерть були для Елізабет звичні, вона щороку слухала нові й перевела розмову, запитавши про колишніх «сусідських дітей». Гельґа замужем у Шотландії, так, із шотландцем, Ліза переїхала до Ґрацу, але вже вдруге розлучилась, дає тепер уроки гри на фортепіано в Ґраці. Йоланда, яка часом приїздить улітку з Відня, вже не вітається, а пан Матрай у кожному разі навіть не подумає вітатися з тією дурною куркою, іде і вдає, наче його не знає. Крамниця навпроти казарми досі називається як раніше, але власники інші, приїжджі, намагаються переробити її на «супермаркет». Пан Матрай не вмів добре вимовити цього слова, ламав іронічно язика, пояснюючи Елізабет, що воно за така супер-штука, тепер треба брати дротяного кошика й ходити з ним манюсінькою крамничкою, а тоді розраховуватись при касі, хоча десь із п’ятеро людей тиняються там без діла, зате виказують радість кожному, хто входить. Елізабет наступного дня схотілось піти до крамниці й подивитися, що змінилося, й одразу ж помітила, що ті нові люди, яких вона взагалі не знала, її впізнали, й пішла, зніяковівши, поміж стелажами: пані знову гостює тут у нас, Мінні, не стій, допоможи пані, пані ще, може, не знає, де що лежить, хіба ні, яка несподіванка, пані татко, безумовно, дуже раді, пані татко тримаються блискуче, такі жвавенькі і завжди найперші зранку! Елізабет кивала й дякувала, всі їй допомагали й показували, де стоїть молоко в пляшках, яке справді нелегко було знайти в найдальшому кутку, а тоді було все як і раніше, і загалом вона могла й не брати кошика, могла його відставити, бо їй все позносили, що треба. Новий власник, пан Біхлер, ваговито, але надзвичайно повільно виклацував на касі, спритно випитавши в такий спосіб, що Елізабет мешкає в Парижі. О, Париж, зітхнув він, лише наступного року вони з дружиною зможуть поїхати до Парижа, цього року ще до початку сезону вони вже їздили відпочивати на Канари, на Тенеріфе. У крамниці канцелярських товарів, куди вона зайшла, щоб купити нотатника й кілька листівок, Елізабет спочатку не впізнала жінки, безформної, з пористим обличчям, а тоді вони потисли одна одній руку, колись вони вчилися в одному класі, тож це та дівчинка, яка з кількома іншими була причетна до скандалу, пов’язаного з цією крамницею, бо продавця канцелярських товарів потайки навідували кілька п’ятнадцятирічних, а ось з цією — Елізабет вилетіло з голови ім’я, Лінда чи Ґерлінда — він був змушений одружитись. Жінка важко дихала з обважнілого тіла, три роки тому її чоловік помер, легко їй не було, він же міг бути їй батьком, а сьогодні вона вдячна за те, як їй тоді дехто заздрив, бо вона вийшла за найгарнішого чоловіка в місті і в усіх околицях. Жінка простогнала: не життя, слухай, а цілий роман, але не гарний, а в тебе як, сподіваюся, що з тобою чогось такого не було, а виглядаєш і досі як тоді, суха довга штахетина, казали ми всі, пам’ятаєш? Елізабет засміялась і пообіцяла зайти ще, але вона, без сумніву, більше й на поріг не ступить до цієї крамниці, і пішла майже мовчки додому.