Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

У кварталі, як і раніше, панувала тиша, хоча деякі мешканці вже повернулися з літніх подорожей та відпусток і обживали апартаменти. Я подумки повторював усі сценарії. Шанси мої були, звичайно, слабкі, але я плекав надію, яку пробудило пристрасне бажання вирватися з пастки Дюбрея.

У міру наближення силует палацу випливав із напівтемряви. Нарешті я зупинився перед високими, наїжаченими ґратами. Вікна занурені в темряву. Усюди мертва тиша. Здавалося, будинок незаселений. На небі раз у раз спалахували зірниці.

Я в сумніві стояв перед дзвінком, удивляючись у темряву. І раптом почув жіночий голос, який щось різко промовляв. Вікна холу освітилися.

— Я більше не можу! З мене досить! — кричала жінка.

Двері розчинилися, і на порозі з’явився чийсь силует.

Я застиг від подиву, нездатний усвідомити, що відбувається. Молода жінка, яка збігала сходами ґанку, була ніхто інша, як... Одрі. Одрі, моє кохання...

Перш ніж я зміг поворухнутися, хвіртка в огорожі різко розчинилися і вона опинилася ніс до носа зі мною. Вона тут же відскочила, на її обличчі застигло здивування, очі округлилися.

— Одрі...

Вона не відповіла, в очах застигла мука, обличчя спотворилося, як від болю.

На потемнілому небі одна за одною спалахували зірниці.

— Одрі...

Очі її наповнилися сльозами, вона ухилилася від мене.

— Одрі...

Я ступив до неї... Почуття поглинули мене, я розривався між нездоланним потягом і нестерпним болем від того, що вона знову мене відштовхнула.

Вона зупинила мене, простягнувши руку, і промовила, стримуючи сльози:

— Я не можу...

І, не озираючись, утекла.

***

Біль мій тут же завернув на шалений гнів. Забувши страх, я кинувся до хвіртки. Замкнена. Я, наче божевільний, тиснув на кнопку внутрішнього переговорного пристрою, поки не занімів палець.

Жодної відповіді.

Я тарабанив по решітці кулаками, щосили тряс її, виплескуючи свою лють, кричав, перекриваючи гавкіт Сталіна:

— Я знаю, що ви тут!

Я знову заходився дзвонити, але марно. І тут нарешті почалася гроза, почулися глухі удари грому. Упали перші краплі, поодинокі й теплі, потім дедалі частіші й більші, і дощ пішов як із відра.

Не роздумуючи, я кинувся штурмувати садову решітку. На гладких вертикальних прутах не було жодних зачіпок, але гнів, який вирував у мені, збільшив мої сили вдесятеро. Підтягуючись на руках, я сяк-так видряпався нагору, став на решітку, просунувши ступні між гострими списами, і стрибнув у порожнечу. Кущі замортизували падіння. Я схопився, задихаючись, дістався до важкої двері й опинився в прохолодному холі. З вітальні струменіло світло. Великими стрибками, голосно стукаючи каблуками по мармуровій підлозі, я перетнув хол і влетів у вітальню. М’яке, розсіяне світло ніяк не пов’язувалося з моїм теперішнім станом. Я майже відразу побачив Дюбрея. Він нерухомо сидів за фортепіано, повернувшись до мене спиною і опустивши руки на коліна. Я змок до нитки, обличчям і одягом струменіла вода, стікаючи на перський килим.

— Ти розлючений, — сказав він якнайспокійнішим тоном, не обертаючись до мене. — І це добре. Ніколи не треба придушувати в собі гнів чи розчарування... Тому, давай, якщо хочеш — можеш кричати.

Це вибило ґрунт у мене з-під ніг. Я збирався на нього накричати, але тепер це означало коритися його волі... Моє поривання розбилося й захлинулося, і я почувався маріонеткою: моїми почуттями й учинками керували, смикаючи за невидимі ниточки. Але я вирішив не піддаватися його впливу і накинувся на нього:

— Що ви зробили з Одрі?

Жодної відповіді.

— Що вона тут, у вас, робила?

Мовчання.

— Я забороняю вам утручатися в моє особисте життя! Наш договір не дає вам права грати моїми почуттями!

Він, як і раніше, нічого не відповідав. У кутку, я помітив, сиділа на дивані Катрін.

— Я знаю, що ви нехтуєте почуттями. Для вас кохання — це ніщо, порожнє місце. Насправді ви просто не здатні кохати. Ви змінюєте жінок, які геть усі — удвічі молодші за вас, тому що боїтеся покохати хоча б одну з них. Вас це влаштовує: ви домагаєтеся від життя того, що вам треба. Ви нав’язуєте свою волю, а для вас це — межа мрій. Я перед вами в боргу і знаю ціну свого боргу. Але все це марно, якщо ви не вмієте любити, любити людину, любити людей... Ви курите в громадських місцях, роз’їжджаєте по смузі громадського транспорту, ви зневажаєте інтереси інших людей. Але, якщо відгородитися від усього світу, як дізнатися, що потрібно людям? Неможливо жити тільки для себе, життя тоді втрачає сенс. Жодні блага на світі не здатні замінити тепло людського спілкування, чистоту почуття, навіть щиру усмішку сусіда на порозі будинку або доброзичливий погляд перехожого. Ваші теорії бездоганні, ефективні, навіть геніальні, але ви забуваєте про одну річ, усього-на-всього про одну, але саме вона і є головною: ви розучилися любити.