Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Я замовк, від гніву в мене перехопило подих. Я замовк, і у величезній кімнаті запала повна тиша. Дюбрей так і залишився спиною до мене, Катрін сиділа, не підводячи очей. Обидва не рухалися.

Я повернувся й пішов до дверей, але на порозі обернувся й крикнув:

— Не смійте чіпати Одрі!

***

Ще якийсь час слова Алана, здавалося, лунали в порожнечі. Потім у вітальні повисла тиша.

Катрін боляче зачепила сцена, що розгорнулася в неї перед очима. Можливо, вона навіть звикла до таких сплесків емоцій, проте не зносила їх.

Вона сиділа, не кажучи жодного слова, мабуть, очікувала, що скаже Ігор.

Той сидів нерухомо, похмуро втупившись у підлогу.

Мовчання тривало цілу вічність, потім вона почула, як помертвілий голос прошепотів:

— Він має рацію.

Назавтра мій запал трохи вщух і поступився місцем розгубленості.

Дедалі більше зростала кількість непояснених подій, і мої стосунки з Дюбреєм, тобто з Дубровським, ставали загадкою. Як йому вдалося настільки проникнути в моє життя? А головне — що він намислив? Це не просто старий психіатр, котрий заслаб на хворобу своїх пацієнтів. Це був небезпечний збоченець, маніпулятор, здатний на все.

І все ж таки я думав, що намацав слабке місце в його теорії людських взаємин. Для того щоб у відносинах відбувалися чудесні, магічні події, треба любити. Любити. Мабуть, це і був ключ до будь-яких відносин — і дружніх, і професійних. Ключ, якого бракувало Дубровському. Я й сам зазнав фіаско, переконуючи шефа у своїй правоті, тому що мені бракувало любові. Я його терпіти не міг — і він це відчував... Усі мої зусилля виявилися марними і не давали користі. Треба було знайти спосіб пробачити йому мерзенну поведінку і хоч трішки його полюбити. Хоч трішки... І тільки за такої умови відкривати йому свої задуми та пропонувати щось... Але де взяти мужність, щоб полюбити заклятого ворога?

День добіг краю, я йшов додому, і наближення до знайомого місця навело мене на думку трохи розслабитися. На Монмартрі є одна дуже симпатична кафешка... Там я завжди забував, що живу у великому місті.

Я так поринув у свої міркування про любов, що незчувся, як побачив, що назустріч мені йде моя літня сусідка, як завжди — уся в чорному, з голови до ніг. Після останнього візиту до мене вона уникала розмов зі мною.

Наші погляди зустрілися, але вона відвернулася й удала, що роздивляється вітрину найближчої крамниці. На її біду, там торгували білизною вельми фривольного дизайну. Тож так вийшло, що вона розглядала стрінги й підв’язки на манекенах у закличних позах. У центрі вітрини, просто навпроти неї, розташовувалася величезна афіша великого бренду білизни з пишнотілою панянкою в усій красі. На афіші було написано: «Порада № 36: згладжуйте гострі кути». Не помітити пораду вона не могла. Тож, похапцем відвернувшись, вона задріботіла далі, потупивши очі.

— Вітаю, мадам Бланшар! — весело крикнув я.

Вона повільно підвела очі.

— Вітаю, пане Грінмор, — сказала вона, злегка зашарівшись, мабуть, згадавши подробиці нашої останньої зустрічі.

— Як ся маєте?

— Дякую, усе гаразд.

— Яка нині чудова погода! Не те що вчора ввечері...

— Ваша правда. Оскільки ми вже зустрілися, маю вам повідомити, що надіслала скаргу на сусіда з четвертого поверху. Його кіт гуляє карнизами й заходить до чужих квартир. Учора я знайшла його сплячим на моєму дивані. Це неприпустимо!

— Це те сіре котеня?

— Саме так. Щодо пана Робера, то з мене досить і запахів з його кухні. Коли він готує, я змушена зачиняти вікна. Я вже разів зо три говорила про це управителю будинку, але ж я єдина, хто скаржиться...

Годі вже, змінимо тему... Дуже хочеться позитивних емоцій...

— А ви вирішили прогулятися до крамниці?

— Ні, я йду до церкви.

— У будень?

— Я ходжу туди щодня, пане Грінмор, — сказала вона дещо пихато.

— Щодня...

— Звісно!

— Але... навіщо? Щодня?

— Ну... Я розповідаю Ісусу Христу про свою любов до нього.

— А, зрозумів...

— Ісус — він...

— І ви щодня ходите до церкви, щоб повідомити Ісусу, що ви його любите?

— Так...

Секунду я коливався.

— Знаєте, пані Бланшар, мушу вам зізнатися...

— У чому?

— У мене є... ну... деякі сумніви...

— Сумніви, пане Грінмор? Які саме?

— Ну, як би це м’якше висловитися... Я сумніваюся в тому, що ви порядна християнка.

Вона застигла, зачеплена за живе, потім почервоніла й затремтіла від обурення.

— Та як ви смієте...

— Мені здається, ви не дотримуєтесь Ісусових настанов.