Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Я скоса глянув на назву сайту: societe.com — сайт фінансової інформації про підприємства. Ні, звичайно ж, однофамілець. Але для очищення совісті клікнув. На веб-­сайті був наданий список акціонерів товариства під назвою «Люксар СА». Нічого спільного. Я повернувся до інших результатів пошуку в Google. Ага, ось іще французькою: «Чи вбивав Дубровський Франсуа Літтрека?» Я здригнувся. Інформацію було опубліковано на сайті преси, legasettedetoulouse.com. Серце в мене закалатало... Я натиснув кнопку сайту.

Помилка. Знайти сторінку неможливо. Чорт забирай, вони не хочуть оприлюднювати свої зв’язки...

Повертаюся до Google. На сайтах різних видань опубліковані ще статті, судячи з усього, на ту саму тему. «Справа Дубровського. Коли обвинувачений бере справу у свої руки». Я клікнув. Текст коментував перебіг процесу, але, замість роз’яснити суть справи, описував поведінку зазначеного Дубровського на слуханні. Він без кінця поправляв свого адвоката і, зрештою, посів його місце. Повідомляли, що судді були абсолютно розгублені через його втручання...

Судді... Це було засідання суду присяжних, отже, слухали справу зі звинувачення у вбивстві.

Я заглянув в іншу статтю: «Чи дізнаємося ми коли-небудь правду?» Журналіст розповідав про поворот ситуації на процесі й дуже дивувався, яким чином людина, представлена поліцією як винна, зуміла зародити сумніви в розумі всіх присутніх.

Багато статей говорили приблизно про те саме. І всі були датовані... сімдесятими роками. Події тридцятирічної давнини... Преса викладала в інтернеті свої архіви.

Стаття з Monde : «Фрейд, прокинься, вони всі з’їхали з глузду!» Я клікнув. Матеріал підписаний таким собі Жаном Калаком і датований 1976 роком. Довгий текст був здебільшого присвячений осуду методів психіатра Ігоря Дубровського, які кваліфікувалися як небезпечні. Я здригнувся. Це він... Автор атакував практику психіатричного лікування, прийняту в Сполучених Штатах, прихильником якої був Дубровський. Він досить різко засуджував основи методу психіатра. Стаття не залишала жодних сумнівів у винності Дубровського. Те, що він штовхнув юного Франсуа Літтрека на самогубство за обставин, до сьогодні не з’ясованих, здавалося очевидним. Калак вимагав страти.

Оце новина! Я потрапив до рук небезпечного психіатра, який, можливо, сам божевільніший за пацієнтів... О Господи...

Я пошукав іще статті. І в очі мені впало слово «виправданий». Parisien надрукувала «Дубровський виправданий». Я клікнув.

«Виправдання Дубровського ставить проблему для всієї системи юриспруденції. Журналіст дивується, як суд міг відпустити людину, провина якої настільки очевидна?»

Інша стаття запитувала, чи не загіпнотизував той психіатр суддів, аби вплинути на їхнє рішення, і цитувала мутні й невизначені відгуки людей, які брали участь у дебатах.

Ще дві статті повідомляли про виключення Дубровського з медичної спільноти рішенням ради і оголошували це рішення неясним і незрозумілим, тим більше що рада відмовилася коментувати пресі причини такої санкції.

Їх я теж прочитав.

Я вимкнув комп’ютер із важким серцем. Треба було якось себе убезпечити, вийти із цієї ситуації. Але як? Ясно було одне: спроба виконати місію, яку він наостанок мені доручив, проблеми не вирішить.

Ось уже два дні я прокручував подумки всі можливі варіанти. Не влаштовував жоден. Доводилося змиритися з очевидністю: варіантів немає, особливо після того, як поліція відмовилася мені допомогти. Я дійшов висновку, що єдиною моєю надією залишалося переконати Дюбрея змінити рішення і скасувати останнє завдання. Це наймуд­ріше з усього, що можна зробити. І я вирішив застосувати його ж прийоми, щоб змусити його передумати.

Я розробив детальний сценарій, вибудував цілий ланцюжок положень, запитань і аргументів, передбачив усі заперечення, прорахував усі можливості, усі реакції...

Багато днів я провів, шліфуючи деталі, поки не зрозумів, що вже давно готовий і тупцюю на місці тільки тому, що хочу відтягнути вирішальну подію. Я боявся Дюбрея, і сама думка, що треба повернутися до його лігва й добровільно опинитися в нього в кігтях, шалено пригнічувала.

Нарешті я призначив собі термін. Я вирішив з’явитися несподівано й заскочити його зненацька після обіду, коли його енергетика явно не на підйомі. Однак чекати, поки піде прислуга, у мої плани не входило.

Я пішов до нього приблизно о пів на десяту вечора й вийшов з автобуса зупинкою раніше. Хотілося пройтися, щоб наситити мозок киснем, потрусити зведений спазмами шлунок. У гарячому й задушливому повітрі, напоєному ароматом лип, відчувалося наближення грози.