Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Я був урятований. Годину-другу пішки — і справу зроб­лено.

— А ви не знаєте, коли найближчий потяг до Парижа?

Зал вибухнув реготом. Бармен тріумфував.

— Що тут кумедного? Він що, уже пішов?

Він подивився на годинник. У залі знову засміялися.

—Але ж іще дуже рано, — сказав я. — Напевно, будуть іще поїзди. Коли йде останній?

— Останній поїзд пішов... тисяча дев’ятсот тридцять восьмого.

Знову вибух реготу. Я проковтнув. Бармен смакував свій успіх і з цієї нагоди налив усім по склянці за рахунок закладу. Відвідувачі повернулися до своїх розмов.

— Слухай, хлопче, я й тебе пригощаю.

Він поставив переді мною на стійку чарку білого вина.

— За твоє здоров’я!

Склянки дзенькнули. Я не став йому говорити, що не п’ю натщесерце: на сьогодні глузувань було досить.

— Така справа. Вокзал в Боньє закрився сімдесят років тому. Усі поїзди на Париж тепер ходять від Авіньйона. Ближче не знайдеш, хлопче.

— А до Авіньйона... далеко?

Він відпив ковток і витер вуса тильним боком долоні.

— Сорок три кілометри.

Чимало...

— А автобуси туди ходять?

— По буднях ходять, але не по неділях, хлопче. Неділями тут, крім мене, ніхто не працює.

Він підніс свій келих до рота. У нього був кумедний акцент, він розтягував усі «е» і вставляв їх навіть там, де не було.

— А... ви не знаєте, хто міг би мене туди підкинути?

— Сьогодні? Знаєш, сьогодні всі сидять по домівках, занадто спекотно. Виходять хіба що до церкви. А ти до завтра не можеш почекати?

— Ні. Мені конче треба бути в Парижі сьогодні ввечері.

— Ох уже мені ці парижани! Їм завжди все ніколи — навіть по неділях!

Я вирішив, що краще буде тікати, і вийшов, попрощавшись з усією компанією, — на цей раз отримавши у відповідь вітання.

— На Авіньйон — ліворуч і вниз, — сказав бармен, і я рушив у цьому напрямку ловити попутні машини...

Вузька дорога спускалася схилом пагорба в долину, петляючи серед пахучого чагарнику.

Я опинився в Провансі! Прованс... Я вже давно про нього чув, але він виявився набагато красивішим, ніж я собі уявляв. Мені бачилася прекрасна, але висушена земля, а переді мною, наскільки сягало око, стелилися килими пишної зелені нечуваного багатства і різноманітності. Дуби, сосни з червоними стовбурами, блискучими на сонці, кед­ри, буки... Просто в небо здіймалися блакитні крони кипарисів, а внизу тіснилися квіти будяків, дроку, густі зарості розмарину і ще якихось квітучих кущів, один яскравіше за інший. Я з подивом знаходив нові й нові рослини, і всі вони немов змагалися в яскравій, кричущій красі.

Сонце, хоч і було ще низенько, уже добряче припікало, і спека будила та посилювала запахи, які оточували мене в цьому раю.

Біля підніжжя пагорба дорога побігла долиною серед гаїв і фруктових садів. Я крокував уже понад годину, а жодної машини не трапилося. Із попутками мені явно не щастило... У шлунку було порожньо, трохи боліла голова. Ставало таки справді дещо спекотно. Надовго мене не вистачить...

Минуло ще хвилин двадцять, і я почув шум двигуна. Ззаду, з-за повороту, неспішно виїхав маленький сірий фургон — старенька ситроєнівська малолітражка, яку я ще в дитинстві бачив на ілюстраціях у книжках про Францію. Я кинувся йому навперейми, розкинувши руки. Вискнули гальма, фургончик чхнув і зупинився. На дорогу відразу впала тиша. З машини вийшов водій — маленький гладкий чоловічок із сивим волоссям і червоним обличчям. Він був явно роздратований, що його зупинили, і з гнівом накинувся на мене:

— Хіба так можна? Що ви собі думаєте, чорт забирай! У мене не такі гальма, як у «феррарі» — я ж міг вас задавити! І хто потім лагодив би мені машину, я вас питаю? Давненько мені не траплялися такі навіжені...

— Я дуже перепрошую... Розумієте, мені будь-що треба потрапити в Авіньйон. Я вже години зо дві йду по спеці і з учорашнього вечора нічого не їв. Я більше не можу... Ви раптом не в цьому напрямку їдете?

— Авіньйон? Ні, я вже точно не їду в Авіньйон. Що я там забув, у тому Авіньйоні?

— Ну, може, місце, куди ви їдете, ближче до Авіньйона?

— Взагалі-то я їду в П’юївер... Це в тому напрямку, але мені треба буде ненадовго зупинитися — у справах...

— Це нічого! Головне — що ви мене трохи підкинете. А потім іще хтось підкине...

Я бачив, що він ладен погодитися.

— Ну, якщо хочете... Тільки сідайте назад, у мене попереду все зайнято пакетами, і я не збираюся їх ворушити заради вас. Я вас уперше бачу...

— Супер!

Пасажирське місце і справді було завалено. Ми обій­шли машину ззаду, і він відчинив двостулкові двері фургона.