Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Мене розбудили якісь поштовхи. Я розплющив очі та рвучко сів, не розуміючи, де перебуваю. «Мерседес» повільно повз кам’янистою, страшно вибоїстою дорогою. Владі навіть не гальмував перед купинами й вибоїнами, і камінці виблискували у світлі фар.

Я щосили намагався не заснути, але довгий шлях нерівною дорогою мене доконав.

У роті мені пересохло.

— Де ми? — насилу вимовив я.

— Скоро приїхати.

Автомобіль піднявся сухим запиленим схилом. Попереду не було видко жодного житла. Тільки силуети тонких скручених дерев виділялися на тлі кругляка і пучків сухої трави. Виникло відчуття, що мене етапують на каторгу.

Машина зупинилася на майданчику біля підніжжя пагорба. Далі шлях був усипаний каменями, що вивалилися зі щербатої стіни-мазанки. Владі заглушив мотор, і все поринуло в тишу. Якийсь час він сидів нерухомо, немов вивчаючи місцевість навколо, потім вийшов. Крізь відчинені дверцята ввірвалось гаряче повітря. У мене забилося серце. Цікаво, що нам треба в такому місці?

Він зробив кілька різких рухів, розминаючи спину. Величезний, у темному костюмі, він був схожий на якесь нічне чудовисько. Мої дверцята відчинилися, і я здригнувся.

— Виходити, будь ласка.

Я виліз. Усе тіло боліло. Його «будь ласка» мене трохи заспокоїло, але, коли я побачив, куди ми приїхали, тривога зросла вдвічі. Перед нами височіли величні й похмурі руїни занедбаного замку. Напівзруйновані стіни, освітлені знизу нашими фарами, тьмяно виділялися на чорному небі. Зубчаста середньовічна вежа дивом трималася, не падаючи, на крихкому фундаменті з дірками замість тих каменів, які випали. Мертву тишу порушували тільки похмурі крики нічних птахів.

— Ходити, — сказав Владі.

І ми пішли, маневруючи серед розкиданих всюди каменів і купин із сухою травою. Колючий чагарник чіплявся за одяг, не даючи йти.

Настала моя остання година. Ясна річ, він збирається мене ліквідувати. Місце безлюдне, ніхто нічого не побачить і не почує. Не знаю, що мене лякало більше: думка про швидку смерть чи це моторошне місце, гідне фільму жахів.

Ми пройшли кілька метрів, і Владі обернувся.

— Підводити руки.

— Що?

— Ви підводити руки, будь ласка.

Ця сволота хоче мене вбити, як собаку, і до того ж має нахабство вишукано висловлюватися! У скронях мені застукало.

Я підвів руки.

Він підійшов до мене й обшукав, обмацавши з голови до ніг. Потім змусив вивернути кишені й усе з них витягти. Він забрав гаманець з усіма документами, гроші, чекову книжку, книжку квитків метро, сунув усе це у великий чорний мішок і акуратно застебнув його на «блискавку». Тепер уже ніхто не зможе впізнати мій труп, а оскільки в мене немає сім’ї, то ніхто не заявить у поліцію. Отже, доведеться мені завершити свої дні в безіменній могилі.

Він роззирнувся навсібіч, щоб переконатися, що поблизу нікого немає, і засунув руку в кишеню.

Я теж кинув останній погляд, щоб забрати із собою в небуття образ цього світу, але пейзаж був такий похмурий, що я вважав за краще заплющити очі. Я щосили намагався забути, що зараз помру, і зосередив усю свою увагу на тому, що відбувається всередині мене. Я вслухався у своє дихання, у биття серця, відчував м’язи, уявляв себе збоку, намагався обстежити свою свідомість... Знову пережити своє життя...

— Візьміть це...

Я розімкнув повіки. Він мені щось простягав. У всякому разі, мені начебто не пропонували відмовитися від життя...

— Тримайте ж!

Я нахилився, щоб у напівтемряві розгледіти, що він мені простягає. Це була монета... Монета в один євро...

— Що це?.. Що це таке?.. І що мені з цим робити?

Цієї миті якийсь гортанний писк змусив мене здригнутися. З вежі, шарудячи крилами, зірвалася зграя кажанів.

А Владі незворушно вів далі:

— Візьміть, будь ласка. Ви мати на це право... Це все.

— Але я... я не розумію...

— Пан Дюбрей сказав: ви мусити виплутуватись сам, зовсім сам. Це все. Один євро... це все. Пан Дюбрей чекає на вас сьогодні о сьомій годині на вечерю. Ви бути вчасно. Пан Дюбрей не любити запізнення обідати.

Завершивши місію, він повернувся до мене спиною.

У мене гора з плечей звалилася. Усередині була порожнеча, ноги тремтіли. Я повірити не міг... Якби в мене були сили, я кинувся б йому на шию.

— Зачекайте!

Але він не обернувся, заліз до машини й розвернувся на майданчику, здійнявши хмару пилу, яка спалахнула в променях фар. Чорний «мерседес» помчав геть, навсібіч розгойдуючись на вибоїнах. У повітрі знову запала гнітюча тиша. Навколо було темно хоч в око стрель. Я обернувся до замку та здригнувся. У мінливому сяйві місяця він здавався іще страшнішим. Тільки зірки, поблискуючи у височині, вносили в загальну картину дещицю спокою. Від цього місця віяло чимось недобрим. І не лише тому, що старі замки взагалі викликають тугу. Я абсолютно точно знав, що ці руїни несуть у собі похмурий заряд колишніх страждань. Тут відбувалися якісь жахливі події; каміння зберігають їхні наслідки — я був певен.