Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Усередині мене зазвучав слабкий голос, він ледве чутно шепотів, що я мушу піти на цей ризик. Звичайно, металевий прямокутник вискочив із дверей абсолютно випадково, але ще Ейнштейн говорив, що випадок — це Бог, який завжди подорожує інкогніто... У мене було таке відчуття, що життя посилає мені випробування, щоб дати шанс змінитися, і що, якщо я не скористаюся випадком, який мені випав, — я назавжди лишуся в полоні власних страхів...

Мої страхи... Сталін нагонив на мене жах. Цікаво, чи надто він розсердиться, коли зрозуміє, чого я від нього хочу? І що завдасть мені страху — його агресивність або стрибок сам по собі? Чи стане мені мужності перемогти страх, приборкати його і вийти йому назустріч? Кажуть, сміливий помирає один раз, а боягуз — тисячі, зо страху.

Я глибоко втягнув у себе ласкаве вечірнє повітря і повільно видихнув. Потім іще і ще раз, похиливши плечі й розслабляючи всі м’язи. Із кожним вдихом я дедалі більше розслаблявся й заспокоювався. І настав момент, коли я відчув, що пульс дійсно сповільнився.

Сталін — друг, чудовий пес... Я почуваюся чудово, я вірю в себе... І я вірю в симпатичного собаку... Я його люблю, і він теж мене любить... Усе чудово...

Я потихеньку почав просуватися до першої буди, дихаючи рівно й дедалі більше заспокоюючись... Усе йде добре...

Я йшов, не звертаючи уваги на пса, цілком зосередившись на кольорі його будки, на теплому вечорі, на мирному спокої саду...

Жодного разу не глянув я на Сталіна, хоча боковим зором і зауважив, що він стежить за мною. Я намагався зосередитись на дрібницях навколишнього середовища, щоб підживити відчуття впевненості та спокою. І, коли я спокійно поставив ногу на дах буди, наймиліший пес навіть не підвів голови. Я переліз через ґрати, зістрибнув зі зворотного боку і щез у нічній темряві.

Понад місяць я дозволяв незнайомим людям керувати своїм життям. Я вважав для себе справою честі дотримуватися угоди. На що я сподівався? Що Дюбрей, як обіцяв, зробить із мене вільну й розкуту людину? Але як можна стати вільним, підкоряючись чужій волі? Я не бажав помічати цей парадокс, не бажав у нього вірити, засліплений егоцентричним задоволенням від самого факту, що мною цікавляться. А тепер виявив, що наша зустріч була не випадкова. У цих людей були якісь приховані мотиви, про які я не знав. Я б іще зрозумів, якби Дюбрей почав цікавитися моєю долею після того, як зняв мене з Ейфелевої вежі: рятувати чуже життя — усе одно що почати гризти горішки — неможливо зупинитися. Але як пояснити те, що він почав складати про мене звіти ще до нашого знайомства? Ця невідповідність стала для мене джерелом тривоги, яка вже не відпускала. Я почав погано спати ночами, а вдень став неспокійним і розсіяним, мене мучило передчуття, що має статися щось іще.

У мене в голові постійно звучали умови угоди, як їх сформулював Дюбрей: « Ти повинен дотримуватися договору, інакше тобі не жити».

І я мовчки, сліпо йому підкорився. Ці слова раптом спливли в пам’яті, повертаючись у глибини свідомості як бумеранг.

Моє життя було цілком у руках цієї людини.

Тому він і стежив за мною всюди.

Але за таких умов неможливо жити. Де б ти не був: у метро, у супермаркеті або на терасі кав’ярні, роздивляючись парижан, — десь у далекому закапелку мозку свербітиме думка, що за тобою стежать.

Першими ж днями це змусило мене завести нові звички: у метро я тепер вискакував із вагона останньої миті, перед самим зачиненням дверей, а з кінотеатру виходив через аварійний вихід. Але всі ці хитрощі не звільняли свідомість — навпаки, тільки посилювали тривогу, тож я вирішив від них відмовитися.

Від Дюбрея не було жодних звісток, і це, замість того щоб уселити в мене впевненість, тільки живило багату уяву та множило запитання. Дізнався він про моє вторг­нення? Стежили за мною того дня чи ні? Виказала або не виказала мене та гола дівчина? І як бути з угодою, яка пов’язує мене з Дюбреєм? Відпустить він мене на свободу чи тільки посилить тиск? Я відчував, що він не з тих, хто легко здається...

У неділю я весь день бродив Парижем, намагаючись забути про безвихідь, у якій опинився. Я безцільно кружляв вузькими вулицями кварталу Маре, де середньовічні будинки так похилилися, що мимоволі загадуєшся над питанням, яким дивом вони досі тримаються і не впали. Трохи постояв під арками майдану Вож, де лунали звуки саксофона вуличного джазиста. Потім зробив невелике коло по вулиці Розьє і зайшов до справжньої єврейської кондитерської, що зберегла красу минулих століть. Запах пирогів, щойно вийнятих зі старовинних печей, викликав бажання купити відразу все. Я вийшов із кондитерської з іще теплим яблучним струдлем, яким раптом вирішив себе потішити, і, не поспішаючи, рушив далі брукованими вуличками, розглядаючи симпатичних перехожих.