Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Вона затрималася саме навпроти садової решітки. Час від часу вона нетерпляче поглядала на застряглого біля чергової собачої мітки песика та смикала за повідець. Здалеку здавалося, що вона тягне за собою швабру. Пекінес і не думав слухати господиню, упирався всіма лапами, вигинався дугою і не бажав зрушувати з місця. Господиня здавалася і знову затягувалася сигаретою.

22:11. Автобус запізнювався. Слуга все ще чекав на зупинці. Я теж вичікував. Навіть якщо автобус приїде, ще добрих хвилин п’ять піде на те, щоб дама із собачкою звільнила дорогу. У мене зовсім не залишалося часу. Мабуть, доведеться перенести намічене...

Я вже почав думати про те, що завтра бараняча нога смердітиме ще більше, але тут почувся шум мотора. У той момент, коли автобус підійшов до зупинки, сталося диво. Дама схопила песика на руки й побігла до автобуса. Голова пекінеса бовталася, як у тих пластикових собачок, що в шістдесятих модно було наклеювати на заднє скло автомобілів. Дама встигла вскочити, двері зачинилися, і автобус рушив.

Я був вражений... Переді мною раптом знову відкривалася можливість здійснити задумане, але діяти треба було негайно.

22:13. Дюбрей випустить свого гіганта за сімнадцять хвилин. Час іще є. Уперед.

Я рвучко підвівся й перетнув вулицю. Завмер перед дверима і легенько натиснув, усі почуття були загострені до краю. Двері піддалися, як і раніше, і я ковзнув досередини. Сталін тут же схопився та з гавкотом кинувся в мій бік. Я відскочив у зону недосяжності для собачих іклів і занурив руку до пластикового мішка. Пальці ковзали холодним м’ясом, і мені ніяк не вдавалося його схопити. Нарешті я намацав кістку, ухопився за неї та витягнув баранячу ногу з пакета, ніби меч із піхов. Зігнувшись, я застиг у позі покори, простягнувши вперед руку зі шматком м’яса. Сталін одразу припинив гавкати, і зуби його вчепилися в частування. Я почав тихо говорити йому якісь ласкаві, заспокійливі слова. Готовий заприсягтися, що він прийняв би цей подарунок, навіть якби бачив мене вперше. Собаки теж схильні брати хабарі. Я швидко згорнув пакет, сховав його до кишені й витер руки об штани.

Важко пройти повз будинок без ризику, що хто-небудь помітить мене на тлі освітлених вікон. Довелося швидким кроком пробиратися в обхід, за кущами.

Коли я, захекавшись, обійшов будинок з іншого боку, не мене чекав неприємний сюрприз: незважаючи на спеку і на те, що в кімнатах напевно стояла задуха, усі вікна другого поверху були зачинені. Тільки на нижньому поверсі виднілося кілька відчинених вікон, найімовірніше, у вітальні. Справа ставала дедалі ризикованішою. 22:19. Час поки є, понад одинадцять хвилин.

Я вибрався з-за кущів і, перебігши галявину, крадькома підібрався до будинку. Серце відчайдушно калатало. З будинку чути музику... Дюбрей слухав фортепіано, Першу сонату Рахманінова, причому на дуже великій гучності. Фортуна повернулася до мене обличчям.

Я перевів подих (хоча серце ще калатало) і ковзнув до будинку.

У повітрі витав п’янкий аромат жінки... Диявольськи привабливий... Господар будинку був цього вечора не сам...

Гучні звуки фортепіано долинали до оздобленого мармуром холу, де я опинився. Великі люстри були вимкнені, але в настінних світильниках мінилися промені м’якого світла. Від прочинених дверей у вітальню мармуровою підлогою, мов промінь прожектора, тяглася довга смуга світла, вихоплюючи з темряви лише певну зону, як на зйомках кіно.

Шлях до сходів лежав через цю смугу, і мене могли помітити... Що ж, тепер, опинившись біля самісінької мети і витративши стільки сил, відступити?

І тут сталося щось дивне: прозвучала фальшива нота, і за нею почулася лайка чужою мовою. Вилаявся Дюбрей. Минуло секунди зо дві, і музика зазвучала знову. Так це був не запис, це він грав? Ось так несподіванка!

Але парфуми ...

Можливо, у нього сидить гостя, яка може мене помітити... Хоча, якщо він грає для жінки, вона, найімовірніше, дивиться на нього. Єдина слухачка повинна очей не зводити з піаніста. Варто було ризикнути...

І я пішов на ризик, не роздумуючи, підкоряючись інстинкту, перебуваючи під владою чаклунського аромату... згораючи від бажання побачити ту, яка його видавала.

Серце мені стислося, я навшпиньки підкрадався до сходів, і кожен крок наближав мене до небезпечного й чарівного відкриття. Зворушлива, приголомшлива музика Рахманінова заповнювала простір, проникаючи в саму глибину моєї сутності. Сантиметр за сантиметром, мені поступово розгортався вид вітальні, і серце калатало дедалі частіше, у такт демонічним акордам, які вибивали з клавіш міцні руки піаніста.