Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

16 липня. Алан несподівано вийшов із таксі, не доїхавши до кінця, і ляснув дверцятами. Це говорить про те, що завдання він виконав.

Отже, за мною весь цей час стежили... Здогадки підтвердилися... А відтак... Від цієї думки по спині побігли сироти: а що, як він знає, що я перебуваю тут?

Я швидко переглядав сторінки... І раптом зрозумів, що фортепіано більше не грає. Палац занурився в гнітючу тишу.

Наостанок я перескочив одразу десять-дванадцять сторінок, повертаючись назад у часі.

Коли мої очі побачили текст, серце завмерло і кров захолола в жилах.

Я вперше зустрівся з Івом Дюбреєм того дня, коли збирався накласти на себе руки, стрибнувши з Ейфелевої вежі. Цю дату я ніколи не забуду: вона пов’язана з болем, тугою і соромом. Двадцять сьоме червня.

Однак параграф, на якому я розгорнув, був датований одинадцятим червня!

Я стояв, скам’янілий, із зошитом у руці, аж раптом почув у себе за спиною якийсь рух. Я обернувся: ручка дверей повільно поверталася.

Кинувши зошит на столі, я похапцем заховався за штору, думаючи, що все пропало і мене викрили. Тканина була щільною, але крізь переплетення ниток цілком можна було розгледіти, що відбувається в кімнаті. Двері прочинилися, і в щілину, пильно вдивляючись у напівтемряву, просунулося чиєсь обличчя.

Та сама жінка. У мене знову стислося серце. Те, що вона побачила в кімнаті, мабуть, відповідало її очікуванням, тому що вона рішуче штовхнула двері й увійшла. Як була, голяка, потопаючи в м’якому килимі маленькими, витонченими ступнями, вона йшла просто на мене. Я затамував подих. Але вона зупинилася біля столу — і я зітхнув наполовину полегшено, наполовину розчаровано. Очі її поблискували в напівтемряві, вона явно щось шукала. Я стояв менш ніж за півметра від неї. Вона нахилилася над столом, простягнувши руку до зошита, і її груди злегка хитнулися.

Її запах хвилював, будив чуттєвість; я вмирав від бажання. Мені було досить простягнути руку, щоб торкнутися її шкіри, і досить нахилитися, щоб притиснутися до неї губами...

Вона відсунула зошит, потягнулася до квадратної коробки, що стояла на столі, і дістала звідти величезну сигару.

Залишивши коробку розкритою, незнайомка, на превелике моє полегшення, повернулася до дверей, затиснувши в тонких пальцях призначену для господаря будинку сигару.

Перш ніж поворухнутися, я відрахував двадцять секунд. 22:29. А що, як Дюбрей захоче випустити пса, поки дама вирушила за сигарою? Що ж робити?

Випробовувати долю далі або залишитися в палаці на ніч і вийти рано-вранці, коли собаку знову прив’яжуть?

Фортепіано знову заграло... Я зітхнув із полегшенням. Швидше, не гаяти ні хвилини... Іти просто через вік­но. Я відчинив вікно, підтягнувся й виліз назовні. Порівняно із задухою кабінету повітря здалося мені дуже свіжим. Я був на першому поверсі, але в мене під ногами була стеля вестибюля, і я опинився на карнизі чотириметрової висоти. Повільно йшов карнизом, розкинувши руки, як канатоходець або сновида, намагаючись вигнати з пам’яті неприємні спогади. Мені довелося дійти таким робом до рогу, а там можна було вже з’їхати вниз водостоком. Рухаючись швидкими перебіжками, я обійшов сад кругом і біля собачих будок зітхнув із полегшенням: Сталін усе ще гриз баранячу кістку. Побачивши, що я вилажу з кущів, він моментально схопився і нашорошив вуха. Я ласкаво покликав пса на ім’я, намагаючись його заспокоїти, щоб він не переполошив увесь квартал. Він злобно загарчав, роздимаючи ніздрі й оголивши гострі ікла, потім знову зайнявся кісткою, але очей з мене не зводив. Невдячний.

У палаці спалахнуло світло. Хутчіш! Я кинувся до хвіртки, потягнув її... і вона виявилася замкненою: язичок був щільно вставлений у замок. Металевий прямокутник валявся на землі перед дверима. Ввійшовши, я необережно пустив двері, оскільки відразу заходився коло собаки...

Я опинився в пастці, як щур. Мене ось-ось викриють, це питання кількох секунд. Тривога і безсила лють охопили мене. Іншого виходу немає! Сад оточений ґратами понад три метри заввишки, із гострими списами по верху. І ні деревця, ні бодай якоїсь стіни біля огорожі, щоб можна було скористатися нею, як підставкою, — нічого... Я перевів погляд на Сталіна. Він підвів голову, не випускаючи із зубів баранячу кістку, і грізні ікла на мить блиснули в темряві... А за ним виднілися чотири собачих будки, що вишикувалися в акуратний ряд саме вздовж паркану...

Я гикнув...

Дюбрей говорив, що у світі бізнесу мисливці ніколи не вибирають дичину навмання. А у світі собак? Нападе на мене Сталін чи ні? Адже під час першої зустрічі з ним я дуже злякався... Як він поставиться, якщо я піду на штурм його будок абсолютно спокійно, без паніки і навіть... довірливо? У мене немає іншого виходу...