Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

До вечора я повернувся у свій квартал виснажений, але задоволений проведеним днем. Утома від тривалої прогулянки була приємною.

Минаючи перехрестя двох маленьких пустельних вуличок, я здригнувся: на плече мені лягла чиясь рука. Я обернувся. Наді мною нависла висока масивна фігура Владі.

— Іти за мною, — спокійно сказав він, нічого не пояснюючи.

— Навіщо? — похапцем запитав я, озираючись навколо і впевнившись, що ми самі.

Він не завдавав собі зайвого клопоту відповісти й показав рукою на «мерседес», який стояв біля тротуару. Тіло його при цьому залишилося нерухомим, як скеля.

Кинутися навтьоки мені забракло сил, кричати теж не мало сенсу.

— Але скажіть, навіщо?

— Наказ пан Дюбрей.

Лаконічніше не скажеш... Я знав, що більше нічого з нього не витягну.

Він відчинив дверцята. Я не рушив з місця. Він стояв нерухомо, спокійно дивлячись мені в очі, і в погляді його зовсім не було агресії. Я знехотя забрався в машину. Дверцята із глухим стукотом зачинилися. Я був у салоні сам. Десять секунд по тому ми рушили.

Ледве я сів на зручне сидіння, як страх змінився цілковитим занепадом сил. Я підкорився. Так спійманий поліцією утікач, опинившись у звичному фургоні, відчуває майже полегшення. Я позіхнув.

Владі ввімкнув радіо. Із гучномовця полилася якась писклява опереткова арія. «Мерседес» їхав пустельними вулицями, мешканці яких улітку надавали перевагу пляжам Лазурового Берегу або Атлантичного океану. Ми минули бульвар Кліші, теж сумно безлюдний. Поодинокі автомобілі, безсумнівно, розвозили по домівках подружні пари після недільної прогулянки. Світлофор засвітився червоним. Поруч зупинилося таксі з пасажиром на зад­ньому сидінні. Він, схоже, був поглинений освітленою вітриною секс-шопа. Владі знову рушив з місця й опустив скло. До салону увірвалося тепле нічне повітря, змішуючись зі звуками арії. Ми минули перехрестя і їхали тепер уздовж бульвару. Біля «Мулен Руж» з автобуса вивалив натовп туристів.

«Мерседес» доїхав до майдану Кліші, але, замість того щоб повернути до бульвару Батіньоль до палацу Дюбрея, несподівано повернув ліворуч і попрямував на південь по вулиці Амстердам.

— Куди ви мене везете?

Відповіді не було. Чувся тільки хриплуватий голос Фреда Астера в запису часів «Let Yourself Go».

— Скажіть, куди ми їдемо, або я вистрибну!

Ніякої реакції. Мені стало зле.

Машина знову зупинилася на світлофорі. Я напружився, готуючись вискочити, і смикнув ручку дверей. Вона була блокована!

— Я поставити захист для дітей, ви не випадати вночі шосе.

— Яке «вночі шосе»?

— Моя порада спати. Машина всю ніч.

Я інстинктивно підібрався, мене охопила паніка. Що означає вся ця маячня? Треба скоріше звідси тікати!

Ми в’їхали на вулицю Мадлен, потім повернули на вулицю Руайяль. Жодного поліціянта, нíкому навіть подати сигнал у вікно. Вікно... Точно, віконне скло! Я ж можу вистрибнути у вікно... У вікні Владі скло було опущено, і звідти віяло вітерцем. Навряд чи він устигне мені завадити, якщо я швидко відчиню своє. Я чекав, поклавши палець на кнопку. Ми виїжджали на майдан Згоди. Владі повернув голову до фонтану Де Фльов, де бавилися підлітки, з вереском обливаючи одне одного водою. Розуміючи, що викладаю останню карту, я натиснув на кнопку, і скло поповзло донизу. Владі не реагував. Я затамував подих. Біля Обеліска, перед поворотом на Єлисейські Поля, автомобіль зупинився.

Я спробував пірнути у вікно.

Мене міцно вхопили за ногу і потягли назад. Я кричав, чіплявся за дверцята, намагаючись не дати втягнути себе назад, і відчайдушними жестами силкувався привернути увагу тих людей, що стояли поруч із машинами. Але всі вони, як ідіоти, втупилися на освітлені Єлисейські Поля і дивилися в інший бік. Я бив по кузову ногами, руками, кричав... Даремно.

Владі вдалося-таки втягнути мене всередину, при цьому він ледь не відірвав мені вухо.

— Заспокоїтися, та заспокоїтися ж, — твердив він.

Немає нічого гіршого, ніж такі вмовляння, особливо з вуст людини, у якої пульс не частіше від двадцяти п’яти ударів, коли ваш власний зашкалює за двісті.

Я й надалі відбивався, навіть кілька разів ударив Владі. Але потім, коли він силою втягнув мене назад, здався і припинив опиратися. Далі все замигтіло дуже швидко: Сена, Національна Асамблея, бульвар Сен-Жермен, Люксембурзький сад... А ще за десять хвилин величезний чорний «мерседес», як хижий птах, понісся нічною південною автострадою.