Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Я побіг схилом униз: хотілося швидше покинути це місце. Поки я, геть захекавшись, добіг до житлових будівель на краю якогось селища, я кілька разів мало не вивихнув ногу. Сірі кам’яні будинки були перекриті круглою черепицею. Я сповільнив біг, потроху приходячи до тями.

Жахливо захотілося їсти. Бракувало ще й про це думати... Я не їв з учорашнього ранку, сподіваючись забігти додому пообідати. Не забіг... Шкода...

Я увійшов у старе село, яке ще спало. До сходу сонця було геть нíчого робити. Сів на кам’яну лаву й погладив руками шорстке сидіння. Я намагався уявити, як за кам’яними стінами цих будинків мешканці мирно спали на цупких простирадлах, що ввібрали в себе запах сонця, на якому їх сушили. І від того, що я живий і знову серед людей, мене охопило щастя.

День нарешті зайнявся, і разом із ним прокинулися чудові запахи світанку. Переді мною повільно розгортався краєвид, від краси якого перехоплювало подих. Село нависало над прірвою на стрімкому схилі гори, укритому деревами й кущами. Переді мною лежала долина, а в кількох сотнях метрів височіла ще одна гора, набагато вища за ту, на якій я стояв. На її схилі виднілося інше село зі старими будинками із сірого каменю. І всюди крізь дерева, кущі та колючки просвічував двошаровий синьо-­зелений камінь.

Зійшло сонце, осяяло незвичайну красу цього місця та збудило гострий аромат сосен, під якими я розмістився.

Я оглянув село. Треба було якомога швидше зібрати інформацію, потрібну для того, щоб повернутися. Схилом гори йшла лише одна головна вулиця. Я відразу підпав під чарівність цього місця з його характерними будиночками, від яких віяло спокоєм, що особливо гостро відчувався після паризької суєти. Дорогою мені не трапилося ні душі, хоча з відчинених вікон то тут, то там чулися характерні голоси мешканців гір.

За крутим поворотом я побачив кав’ярню, що розташовувалася в першому, якщо рахувати від долини, або в останньому, якщо рахувати від вершини схилу, будинку. З її тераси розгортався запаморочливий краєвид, двері були розчахнуті. Я ввійшов.

За столиками, покритими плівкою, сиділо чоловік десять. За моєї появи розмови відразу стихли. Вусатий бармен років п’ятдесяти витирав склянки за стійкою. Я пройшов залом, кинувши коротке привітання, яке залишилося без відповіді. Усі відразу занурилися у свої думки, схилившись над келихами.

Дійшовши до стійки, я привітався з барменом, який обмежився тим, що підвів голову.

— Будьте ласкаві, можна склянку води?

— Чого? — голосно перепитав він, обвівши поглядом зал.

Я обернувся й устиг помітити глузливі посмішки відвідувачів.

— Склянку води. У мене із собою немає грошей... А я помираю від спраги...

Він нічого не відповів, але дістав з полиці склянку, наповнив водою з-під крана і гучно поставив на стійку.

Я відпив кілька ковтків. Тиша починала тиснути, треба було розтопити кригу.

— Гарна погода сьогодні, правда? — Відповіді не було. Я вів далі: — Напевно, дуже спекотно не буде...

Він глузливо глянув на мене, не відриваючись від протирання склянок.

— Ви самі ж бо звідки?

Чудо! Він заговорив...

— Я... я звідти, із замку... зверху. Тільки що вранці спустився.

Він обвів очима інших відвідувачів.

— Послухай, хлопче, думаєш, раз ти нетутешній, так тобі можна нас дурити? Тут усі знають, що там ніхто не живе.

— Ні. Але... мене привезли до замку вночі, а вранці я спустився — я це хотів сказати. Я не шуткую.

— Ти ж із Парижа, га?

— Так-так, можна так сказати.

— Із Парижа чи ні, яка різниця, якщо можна так сказати.

Він говорив по-місцевому, співуче, тому неможливо було визначити, роздратований він чи ні.

— А цей замок... Він дуже старий?

— Замок... — вимовив він, іще більше розтягуючи слова, — замок належав... маркізу де Саду.

— Маркізу де Саду?!

Я не зміг стримати тремтіння.

— Так.

— А... де ми?

— У якому сенсі де?

— Ну... де ми перебуваємо?

— Слухай, хлопче, скажи-но, що ти ще пив, крім води, га?

— Так... ну, загалом... це складна історія... Так де ж я перебуваю?

Він хитро посміхнувся й обвів очима зал.

— Особисто я перебуваю в Лакості на масиві Люберон. А ти, хлопче, напевно, на іншій планеті...

Залом пробіг смішок. Бармен був дуже задоволений собою.

— Люберон... Але ж це в Провансі?

— Ну ось, коли захочеш, так усе розумієш!

Отже, Прованс... Це не менше ніж вісімсот або дев’ятсот кілометрів від столиці...

— А де найближчий вокзал?

Він знову оглянув зал.

— Найближчий вокзал он там, у Боньє, — сказав він, показуючи в бік села на іншому схилі гори.