Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Залазьте й сідайте, — сказав він, показуючи мені на два дерев’яних ящики, якими захаращено весь простір.

Ледве я потрапив усередину, як він зачинив дверцята, і я опинився в суцільній темряві. Сяк-так, на дотик, розмістився на ящиках.

Водій двічі намагався завести мотор, нарешті той прочхався і фургончик помчав, трусячись на ходу. Навколо мене сильно тхнуло дизельним вихлопом.

Ну і натерпівся ж я! Моя імпровізована лава була дивним чином нахилена, і за кожного повороту, прискорення або гальмування я ледве тримався, аби не впасти. У темряві я намагався намацати бік ящика, щоб за нього зачепитися, але чіплятися не було за що. Тоді я сів на ящик верхи, затиснувши його ногами й намагаючись тримати рівновагу. Це було до того комічно, що мене здолав божевільний сміх і я ніяк не міг зупинитися, здригаючись усім тілом і вдихаючи запах солярки. Напевно, уперше в житті я так реготав наодинці із самим собою...

Фургон зупинився. Мотор стих, і я почув, як грюкнули водієві дверцята. І тиша, нічичирк. Він що, забув, що я тут сиджу?

— Гей! Агов!

Жодної відповіді.

Раптом я почув глухе гудіння. Дивно, але йшло воно звідкись із-під машини... Зовні почулися голоси. Коли сидиш у темряві, усі звуки здаються гучнішими, ніж насправді. Дзижчання посилилося, і... воно виходило з ящика, на якому я сидів... Не може бути... О Господи... Бджоли! ВУЛИК!

Я різко схопився й ударився головою об стелю. Цієї миті передні дверцята знову стукнули, мотор чхнув, і фургон рвонув із місця. Мене кинуло на задні дверцята, і я впав, затиснутий між ними й вуликом із бджолами.

Ми, певно, з’їхали на путівець, бо машину трусило в усі боки. Вона нещадно скрипіла. Найкраще, що я міг зробити, — залишатися в тій самій позі. Клопіт у мене був один: щоб мене не атакували попутники, які сиділи в ящику. Цікаво, можуть вони вибратися звідти чи ні?

Ми знову зупинилися, і машину сильно труснуло. Знову стукнули передні дверцята. Я чекав. Двостулкові двері разом відчинилися, і я вивалився на землю просто під ноги своєму рятівникові.

— Я відразу помітив, що від тебе пахне вином. Їв не їв, а трохи випити не забув, еге ж?

Я підвів на нього засліплі від яскравого світла очі.

— Це не те, що ви думаєте...

— Я думаю те, що бачу, як святий Фома... швидше, те, що чую носом.

Я підвівся, посилено моргаючи, щоб звикнути до яскравого світла. Переді мною розгорнувся краєвид сліпучої краси. Попереду простягалися поля лаванди, синіми хвилями омиваючи підніжжя фруктових дерев, що росли краями улоговини, де ми стояли, і йдучи далі вгору по схилу. Аромат, котрий ширився від цієї краси, був такий, що я майже забув, у якій пікантній ситуації опинився. Але найдивнішим був оглушливий хор цикад. Такого я навіть уявити не міг. У спекотному повітрі, напоєному пахощами квітів, лунав такий гуркіт, ніби всі цикади Провансу призначили тут побачення одна одній, щоб привітати мене.

— Гей, відійди, я тут у справах!

Він пірнув в кузов і витягнув звідти один із вуликів.

— Давай допомагай, візьмемо кожен по одному.

Я взяв вулик і поніс його на витягнутих руках.

— Став ондечки, — сказав він, зазначивши місце серед квітів.

— Так ви робите лавандовий мед?

— Чорт забирай, та вже, ясна річ, не «Нутелу»...

— Цікаво... Мені на думку не спадало, що вулики знімають з місця й переносять туди, де цвіте лаванда.

— А ти що думав? Що їм досить дати мапу району та проінструктувати, щоб не сідали на інші квіти?

Із цими словами він повернувся назад.

— А тепер давай викладай, чого це тобі так закортіло в Авіньйон?

— Ну... це складно пояснити. Скажімо так, я прийняв виклик. У мене відібрали документи і гроші, я мушу будь-­якими засобами дістатися до Парижа. Щоб пройти випробування, мені треба бути в Парижі не пізніше сьогоднішнього вечора.

— Випробування? Це що, гра така?

— Щось на кшталт того...

Він скоса на мене глянув, і в очах у нього засвітився вогник.

— Ага, я здогадався, ти проходиш відбірковий тур у телегрі «Кох-Ланта», так?

— Ну...

— Ясно! Коли я скажу Жозетті, вона мені не повірить, хай йому грець!

— Та ні...

— І якщо тебе відберуть, то покажуть узимку в телевізорі!

— Зачекайте, я не...

— Вона не повірить! Геть не повірить!

— Послухайте...

— Стривай, стривай-но...

Він раптом набрав натхненного вигляду.

— Слухай, а якщо я тебе відвезу в Авіньйон, ти пройдеш відбірковий тур?

— Так, але...

— Ось що я тобі скажу, хлопче: я тебе відвезу просто на вокзал, якщо натомість ти зробиш кілька світлин у моєму будинку, для сім’ї. Що ти на це скажеш?