Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Звісно, зроблю, але...

— Усього кілька знімків — і на вокзал! Тебе оберуть і потім покажуть по телебаченню!

— Не думайте, будь ласка...

— Поїхали! Поквапся-но, хлопче!

Він знову відчинив задні дверцята.

— Лізь назад, мені нема коли перебирати пакети на передньому сидінні, часу обмаль, ти прийняв виклик!

Я сів на підлогу, задоволений, що на цей раз поїду без попутників.

Фургон довго не заводився, потім затрусився і знову застрибав на вибоїнах, відбиваючи мені боки.

Крізь тонку металеву перегородку до мене долітав голос: водій розмовляв по мобільнику.

— Алло, Жозетта! Готуй щось перекусити, я везу кандидата на «Кох-Ланта». Та ні, кажу тобі, на «Кох-Ланта»! Алло? Його взимку покажуть по телевізору. Щира правда! Знайди фотоапарат і перевір, чи є в ньому батарейки. Батарейки, кажу тобі, зрозуміла? Попередь Мішеля й поклич Бабетту, хай підведе дупу, якщо хоче потрапити на світлину. Давай поквапся. Алло?

О Господи, він роздзвонив зараз по всьому світу... Але ж то все брехня... Що ж я їм скажу?

Приблизно за чверть години машина зупинилася і почулися жваві голоси.

Дверцята відчинилися, і, знову звикнувши до яскравого світла, я побачив людей зо дванадцять, які нерухомо стояли кружком. Вони витріщалися на мене з очікуваннями, а я почувався цілковитим дурнем, сидячи на брудній підлозі цього візка для худоби.

— Гей, слухай, — запитав мене водій, — а як тебе звати?

— Алан.

— Алан? Так звуть знаменитого американського актора. Для телевізора — саме те, що треба.

— Алан... — пошепки, з натхненням повторила вагітна жінка, що стояла в колі.

Мене запросили до будинку, потім усі зібралися в саду біля мангалу, від якого плив апетитний запах смажених сосисок. Страшенно апетитний... Фотосесія розпочалася. Що ж я їм усе-таки скажу? Я був затиснутий, як у лещатах: з одного боку, треба бути чесним, з іншого — не хочеться розчаровувати людей, які вже повірили у свою мрію... Не кажучи вже про приписи Дюбрея...

Напевно, за все моє життя мене стільки не фотографували. Я вже думав про те, як моя фізіономія красуватиметься на великій кількості камінних полиць в очікуванні початку телегри. Водій тріумфував. Він жив сьогоднішнім днем. Від безперервної дегустації аперитивів пика його червоніла дедалі яскравіше. Він уже тричі відхиляв моє прохання все-таки їхати на вокзал: «Потім, пізніше».

Мені ніяк не вдавалося поїсти, мене весь час смикали і просили встати ліворуч від такого-то або праворуч від такої-то...

— Послухайте, — нарешті заволав я, — мені дійсно час їхати, інакше вся задумка провалиться.

— Стривай, ну, постривай... Вам, парижанам, усе аби бігати! — Він схопив телефон. — Мама? Поквапся, я тобі кажу. І татові скажи, інакше він мені не пробачить.

— Ні, послухайте, — устряв я в розмову. — Так не можна. Зрештою, треба дотримувати слова...

Він пропустив моє зауваження повз вуха, але з червоного став малиновим.

— Хлопче, я не змушував тебе сідати до мене у фургон, правда? Здається мені, що все було якраз навпаки: ти сам попросився. Ну, так не будь невдячним, інакше не те що в Авіньйон, узагалі нікуди не поїду!

А й справді не поїде, чорт забирай...

Як же його виманити з дому? Час минав, а я навіть не знав розкладу поїздів. Може, взагалі вже пізно виїжджати, щоб потрапити на сьому вечора до Дюбрея... Дюбрей... Він говорив, що в житті дуже важливо зрозуміти, що рухає іншою людиною... Але яким чином це застосувати тут? Стоп, як він там говорив?...

Ти відштовхнеш — і тебе відштовхнуть...

Не штовхай — тягни...

Тут же на думку спала одна хороша ідея, але... щось заважало. До теперішнього моменту мені вдавалося балансувати на грані непорозуміння, але на явну брехню йти все ж таки не хотілося. Гаразд, спробуємо зайти з іншого боку...

— Знаєте, якщо в один прекрасний день мені вдасться потрапити на екрани телевізорів, у мене буде право запросити одного, можливо, двох осіб.

Він підвів на мене очі, і його погляд одразу став дуже уважним.

— Однак, — знову почав я, — не хочу марно вас обнадіювати...

— Хлопче...

— Ні-ні, прошу вас, не наполягайте...

— Якщо я тебе просто зараз відвезу на вокзал, запросиш мене на знімальний майданчик?

Тон його був такий серйозний, немов він питав дозволу поставити свої вулики на моєму лавандовому полі.

— Звісно... але мені не хочеться переривати ваше свято...

Він повернувся до компанії та гучним голосом оголосив:

— Друзі, продовжуйте без нас. Я скоро повернуся, тільки відвезу Алана в Авіньйон. Йому треба пройти випробування.