Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Але якщо це пов’язано з такими ризиками — навіщо було виходити на біржу?

— Щоб швидше розвиватися. Як вам відомо, коли підприємство виходить на біржу, воно отримує гроші від усіх, хто виявить бажання стати акціонерами. За рахунок цього фінансуються проекти.

— Так, але якщо це потім заважає ухвалювати здорові рішення, що дозволяють просунутися в розвитку, через те що треба тримати зростання курсу акцій, — результат буде протилежний очікуванням...

— Це просто певні обмеження в управлінні...

— Але ми не вільні чинити як треба! Фостері сказав, що ми не змогли відкрити офіс в Брюсселі, бо торішні прибутки треба було розподілити на дивіденди акціонерам, а утинати результати майбутнього року не хотілося.

— Так, але це інша річ. Курсу акцій це не стосується. Це вимога наших акціонерів.

— Чому? Адже якщо здійснити певні витрати на розвиток — ми отримаємо прибуток не тільки цього року, але й наступного!

— У нас є дві групи великих акціонерів, які вимагають, щоб не менше дванадцяти відсотків річного прибутку їм виплачували у вигляді дивідендів. Це нормально: дивіденди — це винагорода акціонерам. Вони вклали гроші й мусять їх отримувати.

— Але якщо ці вимоги заважають зростанню їхнього ж підприємства — невже їм не варто почекати рік-­другий?

— Наші труднощі їх не цікавлять. Вони вкладалися не на дальню перспективу. Їм треба, щоб гроші поверталися швидко. І це — їхнє право.

— Але якщо нам учергове доведеться ухвалювати рішення, невигідні для нас самих, то...

— Так і є: у нас немає вибору; справжні господарі — акціонери.

— Оскільки їхня мета — вкластися на короткий термін і якомога швидше отримати прибуток, логічно, що їм на­чхати на подальшу долю підприємства.

— Це входить в умови гри.

— Умови гри? Але це не гра, це реальність! Тут працюють реальні, живі люди! Їхні життя і життя їхніх сімей залежить від успішності підприємства. І ви називаєте це грою?

— А що ви хочете, щоб я вам сказав?

— Тобто в кінцевому підсумку ми раби не тільки курсу акцій, а й абсурдних вимог акціонерів, яким краю немає... А у вас не виникає враження, що все це абсурд? Я рішуче не бачу ніякої вигоди в тому, щоб виходити на біржу. Ви могли б розвивати підприємство і без цього, якби не доводилося реінвестувати з минулого року в майбутній.

— Так, але не настільки швидко.

Швидко, швидше... Я ніколи не поділяв цієї одержимості швидкістю. Чому все треба робити швидко? Кому це потрібно? Куди поспішати? Усі, хто дуже поспішав, — уже мерці...

— Якщо йдеться про крок назад — то куди поспішати?

— Треба зайняти та тримати домінантну позицію, щоб її не посіли конкуренти.

— А інакше?

— Інакше буде важко відвоювати в них простір на ринку й поліпшити свої показники.

— Проте, якщо ми будемо розвиватися спокійно, а не похапцем, і підвищимо якість своїх пропозицій, у нас з’являться нові клієнти, адже так?

Мовчання. А може, Дункер сам уже поставив собі це запитання?

— Так, але далеко не відразу.

— Ну... а в чому проблема? Не розумію, що заважає нам зробити паузу, домагаючись гарного прибутку?

Він звів очі до стелі.

— До речі, про час... Ви зараз його в мене забираєте. Мені є що робити, крім як філософствувати...

І він почав розкладати по стосах папери на столі, більше не дивлячись у мій бік.

— Мені здається, — сказав я, добираючи слова, — що завжди корисно трохи відійти назад, щоб... поставити собі кілька запитань з приводу сенсу того, що робиш.

— Сенсу?

— Сенсу того, навіщо все це і що це дає...

Муха кружляла під скляним ковпаком.

— Не треба шукати сенсу там, де його немає. Ви самі вірите, що життя має якийсь сенс? Виплутуються завжди найсильніші й хитрі — та й по всьому. У них і влада, і гроші. А той, у кого влада і гроші, має в цьому житті все, що забажає. Уcе дуже просто, Грінмор. А решта — інтелектуальна мастурбація.

Я глянув на нього з подивом. Як можна хоча б на секунду вирішити, що твоє життя повноцінне, тому що в тебе є влада і гроші? І до якої ж міри треба себе обманювати, щоб бути щасливим тільки тому, що сидиш за кермом «порше»?

— Бідолашний Алане... Вам ніколи не дізнатися, до якої міри прекрасна могутність!

Перед таким твердженням я почувався просто інопланетянином... Це ставало смішним. Зрештою, хіба Дюбрей не закликав мене влазити в шкуру людей, абсолютно мені протилежних, щоб ізсередини пізнати їхній світ?

— Отже, практикуючи ось це все... ви почуваєтеся... могутнім?

— Так.