Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Але це, врешті-решт, неприпустимо! Вона припустилася купи помилок, які всі разом переважать її дупу! Скажіть їй, щоб вона перечитувала звіти, перш ніж надсилати їх мені!

Він жбурнув документ секретарю, і аркуші розсипалися по столу. Ендрю моментально їх склав, і стіл знову мав бездоганний вигляд.

Я ковтнув слину.

Дункер повернувся до мене і несподівано спокійно, з посмішкою, простягнув руку.

— Доброго дня, Алане.

І я увійшов за ним у святая святих. Посеред просторого кабінету височів величезний трикутний письмовий стіл, одним із кутів спрямований на відвідувача. Він сів за стіл і показав мені на крісло навпроти, дуже вишуканого дизайну, але до того ж незручне...

Вікно було відчинене, проте звуки з вулиці долинали приглушено, ніби їм не дозволялося долітати до останнього поверху офісної будівлі. Над дахами виднівся кінчик обеліска на майдані Згоди, а на віддалі маячила вершина Тріумфальної арки. З вікна долітав легкий вітерець. Повітряний струмінь був прохолодний, але начисто позбавлений запахів. Якийсь мертвий вітер.

— Прекрасний краєвид, правда? — сказав він, зауваживши, що я дивлюся у вікно.

— Так, гарно. Але шкода, що на вулиці Опера немає дерев, — відгукнувся я, щоб розтопити кригу. — Сюди доносився б запах зелені...

— Це єдина вулиця в Парижі, де немає дерев. І знаєте чому?

— Ні.

— Коли Осман проектував її на замовлення Наполеона Третього, він піддався на вмовляння архітектора, який зводив будинок Опери. Той хотів, щоб ніщо не порушувало перспективу від Палацу Тюїльрі й не затуляло його творіння. Простір мав бути відкритим.

До кабінету влетіла муха й закрутилася навколо нас.

— Ви хотіли мене бачити, — сказав Дункер.

— Так. Дякую, що не відмовилися прийняти.

— Слухаю вас. Чим можу служити?

— Я хотів би поділитися деякими міркуваннями, які могли б істотно поліпшити роботу офіса.

Він ледь помітно звів брови.

— Поліпшити?

Я розробив стратегію переконання шефа, і полягала вона в тому, щоб проникнути в його світ і вбудуватися в нього за допомогою понять «ефективність» і «рентабельність». Ці слова без упину сипалися з його вуст. Ними були продиктовані всі його рішення. Я мав спробувати довести йому, що мої міркування відповідають його інтересам.

— Так, істотно поліпшити, на благо всіх нас і в ім’я підвищення рентабельності компанії.

— Рідко, коли двоє бажають одного й того ж самого, — зауважив він, напустивши на себе зацікавлено-глузливий вигляд.

Він почав із позиції сили.

— Ну, хіба що скромний службовець захоче працювати краще...

Муха приземлилася на його стіл, і він змахнув її рукою.

— Якщо вам серед нас не подобається, Алане...

— Я цього не говорив.

— Не дратуйтеся так.

— Я не дратуюся, — відповів я, намагаючись здаватися якомога спокійнішим, хоча мені й хотілося викинути його у вікно.

А якщо він спробує навмисно витлумачити мої пропозиції криво й хибно, щоб збити мене з пантелику?

Не поспішай із відповіддю. Катуй його запитаннями. Запитаннями.

— Утім, — знову почав я, — який зв’язок між моєю думкою, що службовець може хотіти працювати краще, і вашої гіпотезою, що мені тут погано?

Три секунди мовчання.

— Мені здається, це очевидно. Хіба ні?

— Ні. Що ви маєте на увазі? — запитав я, щосили намагаючись підтримувати люб’язний тон.

— Річ у тім, що зовнішні причини не пояснюють поганих результатів.

— Але мої...

Не виправдовуйся. Став запитання. Спокійно...

— А в кого погані результати? — знову почав я.

На його обличчі з’явилося роздратування. Муха сіла на авторучку. Він знову її зігнав і змінив тему розмови.

— Ну, добре, які ж ваші міркування з приводу того, що саме можна поліпшити?

Що ж, здається, я здобув першу перемогу.

— Перш за все, мені здається, треба взяти ще одну асистентку — на допомогу Ванессі. Вона дуже перевантажена і, відповідно, перебуває в стані постійного стресу. Друга асистентка могла б також друкувати замість нас наші звіти. Я підрахував, що консультанти витрачають близько двадцяти відсотків свого часу на заповнення звітів про співбесіди. З огляду на нашу середню зарплату, це для підприємства нерентабельно. Якби у нас була друга асистентка, вона б стенографувала під час співбесіди все, що потрібно для звіту, а потім передруковувала. А час, що звільнився, ми, консультанти, використовували б для тієї роботи, яку можемо виконати тільки ми.

— Ні, кожен консультант зобов’язаний друкувати звіти сам, таке правило.